Відьомські війни

Ріхард, — зрозуміла я. Хто ще так ревниво захищає власні переконання.

— Ми маємо чіткі вказівки від пані Рейнольдс, — тремтячим голосом промовила Саманта.

— Не знаю чому твоя господиня чекала цілий рік аби позбутись її. Ця істота… тобто дівчина з надприродними можливостями, не має право продовжувати творити зло.

— Кейтлін завжди казала, що боротись із собі подібними важко.

— В наш час не надто важко, зброя сучасності здатна знищити будь-кого.

Благовісний голос жінки: Кейтлін завжди казала відьмі відьомська смерть. Це має слугувати за правило.

— Правило, що має виключення. Минулого року засіб твоєї господині не подіяв, вона врятувалась. Що буде як і цього року ситуація повториться?

— Кейтлін говорила, що зварила дуже міцне зілля з екстракту дзвіночка, з додаванням інших інгредієнтів. Там була м’ята для усунення запаху… — жінка запнулась. — Зілля подіяло миттєво. Я сама все бачила.

— Гарантії, де гарантії того що дівчина мертва?

— Гарантій ми маємо вдосталь, — схлипнула жінка, — вона не дихає і у неї не має пульсу.

— Дивна річ наше життя, інколи ти думаєш події повинні розвиватись за нашим планом, — голос Ріхарда сповнився настороженості — Ти не припускаєш, що дівчина може повернутись до життя, наприклад в труні, знаходячись під насипом землі?

— Пані Рейнольдс сказала почекати декілька годин. Необхідно пересвідчитись в тому, що вона мертва. Меган не повинна ожити. Але все ж… — знову затинаючись вже шепотіла Саманта, — Клер сказала, якщо вона оживе, то нехай буде як і має бути. Дівчина повинна померти в будь-якому випадку.

— Поспіши в маєток, а я повинен приготуватись до невеличкої поховальної церемонії. Ти маєш встигнути підготувати тіло.

Ця розмова викликала в мене відчуття відрази. Саманта, Ріхард вони віддано виконують вказівки тієї, хто не повинна контролювати людські життя.

Спостерігати за церемонією власного поховання в мене не має бажання. Ніщо не тримає мене в наметі. Ніщо не тримає мене в житті. Я вирішила покинути не лише шатер, а й взагалі буття. Йти далі, не знаючи достовірно, що чекає на мене далі. Я готова піти. Покинути світ з його вічною метушнею, ритмом.

Я попрямувала до проходу в наметі, що був затулений невеличкою занавіскою. Крок, більше відстані я не могла зробити. Бар’єр невидимий для моєї сутності знаходився в проході. Я намагалась спробувати ще. Рушити далі з місця стало важко. Напевно якийсь зв"язок з тілом, — промайнула думка, — я ж маю піти. Не хочу бачити поховальну церемонію.

Будь-які спроби виявились марними. Зрушити з місця було неможливо. За мить я відчула певну зміну. Щось важке промайнуло всередині. Певне відчуття важкого ранку, коли прокидаєшся від затяжного сну. Не можеш розплющити очі і поворухнути жодною часткою тіла. Так і я почала відчувати власне тіло. Тобто свою присутність у ньому. Я була впевнена, що знаходжусь у своєму тілі. Його важкість змусила відчути певну фізичну присутність до світу живих. Тільки от я не була більше живою. Що ж тоді… Невже я буду змушена пережити відчуття поховання свого тіла, залишаючись у ньому постійно і не маючи змогу нічого зробити. Жах промайнув, мов іскра крізь мене. Бути похованою заживо, здається нічні страхіття ставали ще більш реальнішими.

Цього не може бути насправді? Я не хочу щоб мене поховали, — істерично думала я, намагаючись зрозуміти всю ситуацію.

На мить здалось, що моє тіло може відчути весь жах, того майбутнього випробування — поховання на кладовищі Святого Августина. Моя рука поворухнулась, і це було насправді. Невеличкий поштовх. Я намагалась розплющити очі, і мені вдалось. Неймовірно, — подумала я, — що ж відбувається.

Найменший поштовх руки, миттєво здався невагомим. Потім відчуття пройшли скрізь тіло. І я могла поворухнути кінчиками пальців. Спробувала повільно підвестися. Голова йшла обертом. Дзвіночок ще частково нагадував про свою дію.