Відьомські війни

Глава 21. Реліквія

Судома охопила моє тіло. Я намагалась поворухнутись, звільнитись від неприємного почуття. Важкості не було. Замість неї фізична втома, ніби після виснажливого тренування, голова трішки болить. Нестерпним біль не назвеш, тому нічого страшного. Я підвелась на лікті, не розуміючи де знаходжусь. М’яка рожева ковдра, огортала моє тіло. Рожеве ліжко, подушка того ж кольору, м’які простирадла. Занадто багато рожевого. Підвівшись трішки більше, помічаю невеличкий туалетний столик. Парфуми, косметика, засоби особистої гігієни акуратно виставлені у відповідному порядку. Спершу найнеобхідніші речі ранкового туалету, потім декоративна косметика, а під кінець парфуми. Над столиком висіло дзеркало в пластмасовому оздобленні. Поверхня відображала решту кімнати. В ній без різких рухів я мала змогу оглянути, те що знаходилось за моєю спиною. Невеличкий комод, вішак, металева скриня. Метнувши погляд у бік скрині, відчуваю різкуватий біль. Силуюсь піднятись з ліжка. Помічаю, вікно так і кортить відчинити його. Відчути свіжий потік повітря, тепле сонячне проміння.

Роблю поспішні кроки на зустріч вікну. Тіло продовжує тремтіти, ледве тримаючи на собі вагу. Підходжу до вікна, та хапаюсь за нього. Дерев’яна рама та підвіконня дозволяють тримати баланс. Відчиняю основне джерело світла в кімнаті. Дихаю, дихаю, жадібно ловлячи найменший рух повітря. Не можу заспокоїтись, ось я стою слабка, змучена, знову жива. Пересвідчившись у тому, що жива доволі легко. Як би я опинилась у кращому місці, то воно не виглядало б подібним чином. До того ж краєвид здається напрочуд знайомим. За вікном пожвавлено йдуть робітники, метушаться заміжні жінки, робота по домашньому господарству — безкінечна справа.

Повертаюсь до рожевого ліжка. М’яка постіль знову манить у свої обійми. Я пам’ятала подробиці марева ритуалу. Впевненість, що смерть забере мене була висока. У мене не було ніяких шансів. Не розумію в чому справа. Космічна аномалія, Клер не може довершити розпочатого — позбутись нестерпної конкурентки. Спочатку невдалі спроби з зіллям дзвіночок, ритуал Густа жижа. Думки про ритуал змушують пригадати найстрашніші подробиці смерті Алекса. Він помер через мене, намагаючись помститись Клер. Пав жертвою нашого конфлікту. Хлопець повинен жити, мати нормальне життя. У нього повинно було бути життя без магії, Пінсу, банди. Нормальне життя, якого взагалі тепер не має. Не має нічого окрім землі, вічного спочинку. Бліде обличчя Алекса вирізнялось яскравим фрагментом з усіх моїх спогадів. Я більше не побачу його гарних очей, білявого волосся, впевненої місцями занадто самовпевненої посмішки. Боляче від усвідомлення власної безпорадності в даній ситуації. Магія не всесильна, повернути до життя померлу людину нонсенс. Хоча останнім часом я порушую усілякі магічні закони, та думаю на це повинно бути якесь логічне пояснення.

Лягаю на ліжко, заплющую очі, декілька секунд доводиться лежати нерухомо. Потім пам"ять грає зі мною, прокручуючи ритуал у зворотному напрямку, починаючи обличчям Клер та Ріхарда, зупиняючись на похованні Алекса. Клер вбила його, та я також винна. Не я виконала те смертельне закляття, проте моя бездіяльність підштовхнула до прірви під назвою кладовище Святого Августина.

Бажання навідати кладовище з’являється частенько, щось підштовхує вчинити імпульсивно. Перш за все моя повільна діяльність послугувала причиною смерті людини. Я розплющую очі, намагаючись сховатись від правди, усвідомлення власної провини. Подібний тягар переслідуватиме мене все життя. Я мала мислити раціонально, перестати ховатись, почати діяти, сповістити своїх обожнювачів, як їх там назвала Клер, про те що жива. Захистити хлопців від душевних мук. Головне слово мала зробити. Нажаль не зробила. Навіть знаючи наслідки, я напевно вчинила б так само егоїстично, сховалась. Я не хотіла, щоб через мене бодай хтось постраждав, але після чаювання з Самантою єдине моє бажання було зникнути. Сховатись подалі, залишити все дороге моєму серцю. Життя на якийсь час втратило первісний сенс, перестало існувати. Я була готова іти далі у невідомий світ потойбіччя, раптово хтось або щось, якась сила повернула мене назад. Не скажу, що не зраділа поверненню до життя. Навпаки я була приголомшена тим, що жива. Як і зараз приголомшена тим, що в черговий раз вижила, не докладаючи до власного порятунку особливих зусиль.

Декілька годин я лежала нерухомо на ліжку. Тіло реагувало неприємними відчуттями на мою бездіяльність. М’язи просили руху. Душа спокою. Весь час я поглинута власними думками. Намагаюсь зібрати спогади пов’язані з Алексом. Їх виявилось не так багато. Хочу зберегти кожну мить у своїй пам’яті. Скласти цілісну картину. Дивовижно, як тісно пов’язані наші долі. Він встиг закохатись в мене зовсім не знаючи справжню сутність моєї натури. Я жалкувала, що мало знала про нього. Яким видом спорту він захоплювався, улюблений колір чи фільм? Мої мізерні знання про Алекса легко помістити в один невеличкий аркуш паперу. Ватажок банди, зовнішність, натура, зустріч з Кейт, бажання покинути Пінс, кохання до мене. Навряд чи всього цього достатню, щоб повністю зрозуміти хто був Алекс. Я знала одне, ця людина небайдужа мені, має добре серце. Напевно більшого знати не потрібно. Все одно нічого не зміниться від цього. Якщо наприклад використаю магію, проникну в думки хлопців банди, побачу їх друга чужими очима. Дізнаюсь те, що не повинна знати. Тоді що? — знання відзначаться нестерпним болем. Вони не зможуть заповнити порожнечу втрати, тільки змусять відчути несправедливість магічного світу. Жорстокість обставин в яких опинився юнак, що намагався досягти справедливості.

Я продовжувала лежати на ліжку, ігноруючи тіло та його фізичні потреби. Найважливіше вгамувати біль, зібратись та повернутись до реального життя я залишила на потім. В цю мить мають значення мої почуття. Розпач, злість, ненависть, обурення, розчавленість, меланхолічність змішались в дивний коктейль, створили нестерпний настрій.

— Алекс, — повільно вимовила я, наче намагалась звернутись до нього, попросити пробачення, пообіцяти вчинити правильно по відношенню до його вбивці. Мій монолог, порушив стукіт.

— Ти впевнена, що вона прокинулась? — запитав жіночий голос.

— Так, впевнена. Ще декілька годин тому. Ти повинна відчути світлий потік магії, — обурено відповів більш дзвінкий голос.

Довелось піднятись з ліжка, підійти до дверей та відчинити. Легке запаморочення, неприємне тремтіння у кінцівках можна проігнорувати.

За дверима стояло двоє осіб. Обличчя обох виявились досить знайомими. Напруживши мозок, пригадую вулицю Ламбре, осудливі погляди, перешіптування. Мама та сестра Нейтана.

— Як ти себе почуваєш Меган? — звернулась мама Нейта до мене, голосом сповненим занепокоєння.

— Нормально, — сконфужено відповіла я. В мене було безліч запитань, про які хотілось поговорити з її сином. Тоді я вирішила дізнатись ім’я незнайомих-знайомих людей. — Ми знайомі?

— Твоя правда, — схаменулась жінка, — мене звати Керол, а це моя дочка Айрін. Сестра Нейта посміхнулась без усілякого збентеження.

Сконфужена, дезорієнтована, поглинута власними думкам я не представляла собою гарного співрозмовника. Добре, що ніхто не потребував співрозмовника. До мене поставились дуже доброзичливо. Керол виявилась справжньою матусею. Подумаєш, вона темна відьма з сильною магією. Роки практики зробили з неї дуже впливову та сильну відьму. Магія ніколи не заважала їй бути люблячою матір’ю. Навпаки темний напрям магії слугував стержнем сили, необхідним для захисту родини. В місті ніхто не намагався нашкодити Нейтану чи Айрін. Під словом нашкодити потрібно розуміти дещо інше. Пінс невеличке місто, жителі якого полюбляють пліткувати. Діти Керол росли без батька. Тому жінка мала діяти. Злі язики постійно пліткували про них, дітлахи брали приклад з батьків, вони з осудом почали відноситись до малого Нейта та Айрін. Тоді Керол вирішила: діти в жодному разі не страждатимуть через відсутність батька. Вона зуміла зібратись, затулити усім рота. Ніхто в місті більше не пліткував. Так, жінка використала магію. Таким чином, що мешканці Пінсу відчули благовісний острах перед нею та її родиною. Звісно, ніхто не наважився образити їх тепер. Але ціна магії була доволі високою. Хто тепер захоче товаришувати з дивними дітьми, яких однолітки побоюються. Звісно бажаючих не знайшлось, окрім відьомських родин. Відьмаки залюбки прийняли родину Керол у своє коло. Мабуть саме тоді зародилась дружба Нейтана і Клер.

Історію життя родини мені розповіли за столом. Переді мною поставили домашні віденські вафлі, склянку молока, шоколадне печиво. Не гірше на смак, чим у Естель. Навіть краще. Поки Керол мовчки поралась по господарству, Айрін розповіла історію їх родини. Не думала, що мені можуть довіритись так швидко. Особливо така дівчина як Айрін. Подруг, справжніх подруг в неї не має. Звичайно дівчина не одиначка, може знайти з ким провести вільний час. Все ж вона розуміє, це не щирі стосунки. Багато хто намагається товаришувати з нею заради особистої вигоди. Знайомство з Айрін допоможе наблизитись до Клер, істинної володарки міста. Дівчина сама заявила мені Пінс — це її місто. Так потрібно сфокусуватись. Спілкування з Айрін важливіше Клер, в цей момент.

Айрін говорила дуже жваво, без усіляких застережень. Вона не боялась сказати щось зайве видати магічний секрет. Ми обидві відьми, тому знаємо про світ магії. В розмові з сестрою Нейта відчувалось ще щось, здається вона знала мене краще, чим я її. Думаю, потрібно подякувати Нейтану. Одна згадка про брата змусила Айрін посміхатись. Мовляв він дістав її, постійно говорить про мене, даючи їй привід покепкувати з нього.