Зрештою моряк, якому остогидла паскудна ницість цього невиправного злодія, дезертирував зі шхуни. Увесь цей епізод охоплює десь три сторінки його життєпису. Нема про що говорити, але коли я їх переглянув, цікаве підтвердження кількох випадкових слів, почутих у ранній юності, пробудило спогади про той далекий час, коли все було таким свіжим, таким дивовижним, таким небезпечним, таким притягальним: обриси чужинних берегів під зорями, тіні осяяних сонцем пагорбів, людські пристрасті у присмерку, напівзабуті чутки, подаленілі обличчя… Можливо… можливо, у світі ще є про що писати. І все ж попервах у цій історії самій по собі я не бачив нічого. Негідник викрадає велику партію цінного вантажу — так кажуть люди. Це або правда, або неправда, і в кожному разі це самé собою нічого не варте. Вигадувати детальну кримінальну історію мені було нецікаво, бо, оскільки це чуже моєму хисту, я вважав, що та шкурка не варта вичинки. І лише коли мене осяяло, що злодюжка, який викрав скарб, не мусить бути безнадійним покидьком, що він може бути навіть людиною сильної вдачі, актором і, можливо, жертвою в коловороті революції, — щойно тоді мені вперше привиділася сутінкова країна, яка мала стати провінцією Сулако, з її повитою тінями Сьєррою та млистим Кампо[1] — мовчазними свідками подій, спричинених пристрастями людей, короткозорих у добрі й у злі.
Отакі, і це щира правда, туманні першоджерела «Ностромо» — цієї книги. Припускаю, що від того моменту її вже не могло не бути. Та навіть тоді я вагався, ніби інстинкт самозбереження застерігав мене від ризику далекої та важкої подорожі до країни, життя якої повне інтриг і революцій. Проте подорож таки мала відбутися.
Це забрало найкращу частину 1903–1904 років — з багатьма перервами, коли вагання поновлювались, а то б я загубився в дедалі ширших панорамах, які відкривалися переді мною в міру того, як поглиблювалися мої знання про цю країну. А ще часто, коли гадав, що зайшов у безвихідь, застрягши в заплутаних справах республіки, я щоразу, образно кажучи, пакував валізу, кидався геть із Сулако, аби перемінити клімат, і писав кілька сторінок «Морського дзеркала»[2]. Але загалом, як я вже казав, мій побут на латиноамериканському континенті, славному своєю гостинністю, тривав близько двох років. Повернувшись, я виявив (говорячи трохи в стилі капітана Ґуллівера), що з моєю родиною все гаразд, моя дружина сердечно рада дізнатися, що з усією тією гарячкою покінчено, а наш хлопчик неабияк підріс, поки мене не було.
Звичайно, моє основне джерело з історії Костаґуани — це неупереджена і красномовна «Історія півстолітньої смути» авторства мого високошанованого друга, покійного дона Хосе Авельяноса, посланця при дворах Англії та Іспанії і т. д., і т. д. Ця праця ніколи не публікувалася — читач зрозуміє чому, — і я, власне, був єдина людина у світі, обізнана з її змістом. Я присвятив немало годин напруженому її обмірковуванню і сподіваюся, що моя сумлінність заслужить на довіру. Заради справедливості щодо себе й аби розвіяти побоювання майбутніх читачів, прошу звернути увагу, що кілька історичних алюзій я підтягнув, не щоб пописатися своєю унікальною ерудицією, а тому що кожна з них тісно пов’язана з реальністю і чи то проливає світло на характер поточних подій, чи то прямо впливає на долі людей, про яких я веду мову.
Щодо їхніх особистих історій, то я намагався описати їх — Аристократію і Народ, чоловіків і жінок, латиносів і англосаксів, бандитів і політиків — так холоднокровно, як тільки міг у зáпалі та зіткненні моїх власних суперечливих емоцій. Зрештою, це також історія суперечностей і тих людей. Хай читач судить, наскільки заслуговують на інтерес їхні вчинки і таємні сердечні прагнення, розкриті в лютих скрутах доби. Зізнáюся, що, як на мене, то була доба міцної дружби та незабутньої гостинності. І тут мушу згадати вдячним словом пані Ґулд, «першу леді Сулако», яку легко можемо довірити таємному обожненню доктора Моніґема, та Чарлза Ґулда, ідеалістичного поборника Матеріальних Інтересів, якого мусимо довірити його Копальні — від якої в цьому світі нікуди не втекти.
Про Ностромо, другого з тих двох чоловіків, протиставлених за расовими та соціальними ознаками, яких полонило срібло копальні Сан-Томе, почуваюся зобов’язаним сказати дещо ширше.
Я без вагань зробив цього центрального персонажа італійцем. По-перше, це цілком вірогідно: за тих часів італійці юрбами посунули до Західної провінції, як пересвідчиться кожен, хто читатиме далі, а по-друге, не було нікого, хто міг би так добре триматися пліч-о-пліч із Джорджо Віолою — Ґарібальдіно, ідеалістом давніх гуманістичних революцій. Сам я потребував Людини з Народу, якомога вільнішої від класових умовностей та будь-якого усталеного способу мислення. Це не нападки на умовності. Я керувався не моральними, а художніми вимогами. Якби він був англосаксом, то спробував би встрянути в місцеву політику. Але Ностромо не прагне бути лідером у грі особистостей. Не хоче підійматися над масою. Він задоволений тим, що відчуває свою владу — не пориваючи з Народом.
Але передусім Ностромо є тим, ким він є, через те, що на створення його óбразу мене надихнув у дні моєї юності один середземноморський моряк. Ті, хто прочитав бодай кілька сторінок моїх творів, відразу збагнуть, щó я маю на увазі, коли кажу, що бути Ностромо за таких обставин міг Домінік, господар «Тремоліно». В усякому разі, Домінік чудово зрозумів би свого молодшого літературного двійника, хоч до його вчинку, може, й поставився б зі зневагою. Ми з ним разом уплуталися якось в одну доволі безглузду пригоду, але безглуздість — то пусте. Мене щиро тішить думка, що в ранній юності в мені, отже, мусило бути щось гідне, аби пробудити гіркувату вірність оцього чоловіка, його напівіронічне обожнення. Багато з того, що сказав згодом Ностромо, я почув із вуст Домініка. Тримаючи руку на румпелі[3], блукаючи по обрію безстрашним поглядом з-під мало що не чернечого каптура, який затінював йому обличчя, він проказував звичайний свій заспів до монологів нерозкаяної мудрості: «
З тим його успадкованим міцним зв’язком із землею, з незавбачливістю та щедрістю, зі змарнованими талантами, з мужньою гоноровістю, з туманним відчуттям своєї величі та з глибокою відданістю аж до відчайдушності, а водночас і з певним відчаєм, — він Людина з" Народу, питома народна незаздрісна сила, яка терпіти не може бути на чолі, але править зсередини. По роках, постаршавши і заживши слави вже як капітан Фіданца, нерозривно пов’язаний з цією країною, проходячи під шанобливими поглядами у своїх численних справах осучасненими вулицями Сулако, аби навідати вдову карґадора[6], зайти до «ложі» й мовчки послухати на зборах промови анархістів, він, загадковий покровитель нових революційних заворушень, надійний, заможний товариш Фіданца, хоч усвідомлював у глибині душі своє моральне падіння, залишався суто Людиною з Народу. Зі своєю любов’ю до життя, змішаною з презирством, і зі своїм бентежним переконанням, що його зрадять, що він помре зрадженим хтозна-чим і ким, — він усе одно з Народу, безперечний народний Герой — зі своєю особистою історією.
Хочу згадати ще одну постать із тих неспокійних часів: і це Антонія Авельянос — «прекрасна Антонія». Чи належить вона до якоїсь варіації латиноамериканського дівочого типу — не беруся стверджувати. Але як на мене, то належить. Вона завжди тримається дещо в тіні свого батька (мого високошанованого друга), завдяки їй, сподіваюся, зрозумілішим стане те, що я намагався сказати. З усіх, хто побачив разом зі мною народження Західної Республіки, вона єдина весь час нагадувала мені, що життя триває. Аристократка Антонія і Ностромо, Людина з Народу, — то будівничі Нової Ери, справжні творці Нової Держави: він — завдяки своєму легендарному безстрашному подвигу, вона, як і кожна жінка, — просто завдяки силі своєї жіночості, — єдина, здатна вселити щиру пристрасть у серце нікчеми.
Якби бодай щось могло спонукати мене знову відвідати Сулако, то це була б Антонія. І справжня причина цього — чому б не бути тут щирим? — справжня причина полягає в тому, що я різьбив її óбраз зі своєї першої любові. Як ми, ватага довготелесих школярів, приятелів двох її братів, як же ми дивилися знизу вгору на цю дівчину, яка й сама була щойно зі шкільної лави, — немов на прапороносця віри, рідної для всіх нас, але лише вона знала, як нести цю віру високо, з непохитною надією! Можливо, в її душі було більше зáпалу і менше умиротвореності, ніж в Антонії, але вона була безкомпромісна пуританка патріотизму без найменших домішок приземленості в думках. Не лише я був у неї закоханий, але сáме я найчастіше мав вислуховувати її нищівну критику моєї легковажності — от так само, як бідолашний Деку, — чи тримати удар її суворих неспростовних закидів. Вона не зовсім розуміла мої почуття, — але байдуже. Того дня, коли я прийшов до неї, зіщулений, але непоступливий грішник, аби сказати останнє «прощавай», вона так міцно потисла мені руку, що серце моє закалатало, і я побачив її сльозу, від якої мені аж дух забило. Насамкінець вона полагідніла, ніби зненацька збагнула (ми були ще такі діти!), що я справді вирушав у путь, у дуже далеку путь — аж у Сулако, незнане, сховане від наших очей в імлі затоки Пласідо[7].
Ось чому я часом прагну ще раз поглянути на «прекрасну Антонію» (чи, може, на ту, Іншу?), яка проходить у півтемряві величного собору, проказуючи коротку молитву над могилою першого й останнього кардинала-архієпископа Сулако, стоїть, заглиблена в дочірнє благоговіння, перед пам’ятником донові Хосе Авельяносу і, кинувши довгий, ніжний, відданий погляд на округлу меморіальну дошку Мартінові Деку, виходить, просвітлена, на залиту сонцем Пласу[8], струнка і сивоголова, — свідок минулого, зневаженого людьми, які нетерпляче чекають на Світанок Нових Ер, прихід нових Революцій.
Але це — наймарніша з мрій, бо свого часу я дуже добре зрозумів, що тієї миті, коли дух покинув тіло Неперевершеного Капатаса[9], Людини з Народу, нарешті вільного від скрут любові та багатства, мені вже немає чого робити в Сулако.
I
Срібло копальні
За часів іспанського панування і багато років потому місто Сулако — а про його стародавність свідчить пишна краса помаранчевих садів — було комерційно не важливіше за звичайний береговий порт зі жвавою місцевою торгівлею буйволячими шкурами та індиго. До Сулако через те, що в його широчезній бухті переважно стояв штиль, не могли дістатися неповороткі глибоководні галеони завойовників, які без добрячого вітру і з місця не зрушать та стоять як укопані там, де ваш сучасний корабель, побудований за зразком кліпера, лине вперед навіть під легеньке лопотіння вітрил. Є на землі гавані, доступ у які ускладнюють підступні підводні скелі та побережні бурі. А Сулако сховалося від спокус торгового світу за урочистим штилем глибокої затоки Ґольфо-Пласідо — немов у недоторканному святилищі, в неосяжному напівкруглому храмі без склепіння, відкритому до океану, де стіни високих гір були запнуті лише жалобною поволокою хмар.
Одним краєм ця широка дуга над прямою береговою лінією республіки Костаґуана врізається в море кряжем, що утворює незначний мис, він називається Пунта-Мáла[10]. Із середини затоки цієї точки суходолу взагалі не видно, зате відногу стрімкої гори позаду можна таки розгледіти — мов тінь на небосхилі.
З другого краю на сліпучому обрії мріє щось мовби легкий окремий клаптик блакитної мли. Це півострів Асуера — хаотичне нагромадження гострих скель та кам’яних уступів, зусібіч обтяте крутими урвищами. Півострів видається далеко в море, немов груба кам’яна голова, що стирчить із зеленого узбережжя на кінці худенької шиї — піщаної коси, зарослої колючими чагарями. Геть безводному, бо дощові потоки відразу стікають з усіх його боків у море, йому бракує родючого ґрунту, аби — як то кажуть — зростити бодай одну травинку, от наче його хто прокляв. Біднота, яка на рівні неясного інстинкту самовтіхи пов’язує поняття зла і багатства, розповість вам, що півострів безплідний через схований там заклятий скарб. Звичайна тутешня людність — пеони[11] з естансій[12], вакеро[13] з приморських рівнин, упокорені індіанці, які за багато миль приходять на ярмарок із в’язанкою цукрової тростини чи кошиком маїсу, що коштує десь три пенси, — добре знає, що в темряві глибоких ущелин, які розтинають кам’яні уступи Асуери, лежать купи блискучого золота. Побутує переказ, що за незапам’ятної давнини у пошуках того скарбу загинуло багато шукачів пригод. А ще подейкують, що, і це вже на людській пам’яті, двоє мандрівних моряків — можливо, «американо», а точніше ґрінґо[14] певного сорту — підмовили одного індіанця-мосо[15], безпутного картяра, і втрьох із ним украли віслюка, аби перевезти в’язанку сухого хмизу, бурдюк із водою та провізію на декілька днів. З отаким-от супроводом і з револьверами за поясами вони взялися за мачете і почали прорубувати собі шлях крізь колючий чагарник на перешийку півострова.