«Нестерпна легкість буття» — легендарний роман одного із найвизначніших письменників сучасності Мілана Кундери, сповнений глибокого сенсу, із блискучими та грайливими роздумами і різноманітністю стилів; це книга, що надихає і змушує замислитися.
Томаш — успішний хірург, а згодом мийник вікон — ніжно любить свою дружину Терезу, втім, не може відмовитися від позашлюбних зв’язків, які виправдовує власною теорією про буцімто різне походження любові тілесної й душевної. Така життєва філософія примушує Терезу страждати впродовж усього шлюбу. Після вторгнення російських танків до Праги подружжя емігрує до Цюриха. Тереза сподівається на нове життя, та чи судилося її мріям збутися? Чи здатна людина перевірити на правильність свій вибір? Адже життя не має дублів, воно водночас і генеральна репетиція, і, власне, вистава. Життя легке, та легкість його нестерпна.
Мілан Кундера
Нестерпна легкість буття
Частина перша
Легкість і вагота
1
Вічне повернення — загадкова ідея, і Ніцше страшенно спантеличив нею філософів: подумати лишень, що настане така пора, коли повториться все, чого ми зазнали в житті, і що саме це повторення повторюватиметься до нескінченності! Що ж означає цей безглуздий міф? Міф про вічне повернення каже нам методом заперечення, що життя, яке зникне раз і назавжди й ніколи вже не повернеться, скидається на тінь, що воно не має ваги, що воно мертве вже наперед і хоч яке воно жорстоке, прегарне, величне, проте ця краса, цей жах і ця велич не мають ніякого сенсу. Зважати на нього варто не більше ніж на війну поміж двома африканськими князівствами, що спалахнула в чотирнадцятому столітті й нічого не змінила у світі, хоча триста тисяч негрів знайшли там смерть у невимовних муках.
Але чи зміниться щось у цій війні поміж двома африканськими князівствами в чотирнадцятому столітті, якщо вона повторюватиметься незліченну кількість разів у вічному поверненні? Авжеж, повториться: вона стане твердинею, що стремітиме у віки, і її безглуздість буде непоправна.
Якби Французька революція повторювалася вічно, французька історіографія не так пишалася би Робесп’єром. Та оскільки оповідає вона про те, що не повертається, то та кривава пора є тільки словами, теоріями, дискусіями; вони легкі, мов пух, і нікого не лякають. Існує величезна різниця поміж Робесп’єром, який з’явився в історії єдиний раз, і Робесп’єром, котрий вічно повертатиметься, щоби стинати голови французам.
Отож можна виснувати, що ідея вічного повернення змальовує перспективу, в якій речі здаються нам не такими, якими ми їх знаємо: вони постають перед нами без обставини їхньої минущості, яка її пом’якшувала б. Ця обставина заважає нам виголосити якийсь вирок. Хіба ж можна засудити таке ефемерне явище? Проміння вечірнього сонця осяває ностальгійним чаром будь-яку річ, навіть гільйотину.
Нещодавно зловив себе на чудернацькому відчутті: неймовірно, але, гортаючи книжку про Гітлера, я був розчулений декотрими його світлинами: вони нагадали пору мого дитинства, яке припало на воєнні роки; декого з моєї рідні спіткала смерть у нацистських концентраційних таборах; але що та смерть проти Гітлерових світлин, які нагадали минулу пору мого життя, ті роки, що вже ніколи не повернуться?
Це примирення з Гітлером свідчить про доглибну моральну збоченість світу, який ґрунтується на неможливості повернення, адже у цьому світі все наперед прощається, а отже, все цинічно дозволяється.
2
Якби кожна секунда нашого життя повторювалася нескінченну кількість разів, ми були б прикуті до вічності, наче Ісус Христос до хреста. Ото жорстока думка! У світі вічного повернення кожен порух несе ваготу нестерпної відповідальності. Це спонукало Ніцше заявити, що ідея вічного повернення — найважчий тягар
Якщо вічне повернення — найважчий тягар, то на цьому тлі наше життя може постати у всій його чарівливій легкості.
Але чи така вже гнітюча вагота і чи така чудовна легкість?
Найтяжча вагота розчавлює нас, ми згинаємося під нею, вона хилить нас до землі. Та в любовній поезії всіх часів жінка мріє про ваготу чоловічого тіла на ній. Отож найважчий тягар — це водночас і образ найщедротнішого наповнення життя. Що важчий тягар, що ближче життя наше до землі, то реальніше і правдивіше воно виявляється.
Зате цілковита відсутність ваготи призводить до того, що людська істота стає легша за повітря, що вона лине у височінь, віддаляється від землі, від земного буття, робиться вже напівреальною, а порухи її стають і вільні, і незначущі водночас.
То що ж обрати? Ваготу чи легкість?
Це питання Парменід ставив іще за століття до Ісуса Христа. Він вважав, що світ ділиться на контрастні пари: світло — пітьма, грубе — тонке, гаряче — холодне, буття й небуття. Один полюс протилежностей був для нього позитивний (світле, гаряче, тонке, буття), другий — негативний. Оцей поділ на позитивний і негативний полюси може видатися нам по-дитячому простим. Крім одного: що ж таки позитивне — вагота чи легкість? Парменід відповідає: легке — позитивне, важке — негативне. То мав він рацію чи ні? Ось у чім річ. З певністю можна сказати одне: протилежність «тяжке — легке» — найзагадковіша і найдвозначніша з-поміж усіх протилежностей.
ebooksa