— Чого на світі не буває, — долинула до Тищенка думка друга, — може, нашій “Експарці” судилося в майбутньому… — Але раптом Хома затнувся, згадавши, мабуть, про стороннього, додав: — Квапся. Тілу потрібна душа.
Тієї ж миті виконавець акції залишився наодинці з переміщуваною особою біля “нічийного шару”. Перед тим, як зануритися в нього, Тищенко поцікавився:
— Послухай-но, а що ти забув у земному світі?
— Я там потрібен, — долинула відповідь.
— Навіщо?
— Щоб навести порядок.
— Вочевидь, ти, й справді, велике цабе, якщо світ гомо сапіенс не може без тебе впоратися зі своїми проблемами.
— Проблеми — функція порядку. Зміни порядок — відпадуть проблеми.
— Але ж зміна порядку неможлива без порушення причинно-наслідкової логіки еволюції. Чи ти, може, збираєшся ламати життєвий устрій земного суспільства?
— Авжеж.
Від цього впевнено вимовленого слова темного суть Тищенка аж ніби вибухнула, але часу на з’ясування вже не лишилося. І він із закликом “за мною!” першим занурився в невидиме поле. Особа майнула в “тунель”, утворений енергетичним силуетом батька “Експарки”.
Тищенко міцно тримав у пам’яті обидва тіла під арками; він послав темному ще одну думку:
— Але ж руйнування устрою пов’язане з великими стражданнями для всіх.
Відповіді він не почув. У цьому шарі його, Тищенка, суть уже була закрита. І тут йому спало на думку: “Якщо “Порядок” володіє засобами заміни людських душ, то де гарантія, що процес не пустять на конвейєр. А це означатиме підміну суспільства… Буде створено такі собі Шамбали (а точніше — їхні протилежності), крізь які суті людей, що не відповідають стандарту “Порядку”, підмінятимуться
Те, що він скоїв наступної миті, не можна було пояснити ні логікою, ні інстинктом, його душа раптом змінила напрямок і ввійшла в тіло чорнявого молодика… Перше, що він відчув, — тепло. Здавалося, він убрався в одяг, попередньо нагрітий чиїмсь тілом. Розплющив очі. Він перебував у кімнаті, вмебльованій двома кріслами й арками над ними. Це були не відбитки пам’яті, а матеріальний світ. У кріслі навпроти сидів широколиций лобатий здоровань з короткою зачіскою і добродушним слов’янським обличчям. Вії його сіпнулись, і в Тищенка втупились зачмелені зеленкувато-жовті очі. Йому стало не по собі. На нього дивився він сам. Але не із задзеркалля і навіть не з того світу… Поволі полуда спала з очей, зіниці звузились, стали чорними. В них з’явилося щось схоже на допитливість.
Тим часом Тищенкова суть швидко призвичаювалася в тілі чорнявого. Вона, немов пілот, що зайшов у кабіну літака невідомої моделі, перевіряла різноманітні датчики, “зазирнула” в пам’ять “комп’ютера” і тієї ж миті отримала біографічну довідку про колишнього власника тіла. Але це була тільки інформація про людину, а не її суть; позичений порожній скафандр і технічна документація до нього.
Відчинились двері. В кімнату зайшов керівник Центру. Мить повагавшись біля входу, він попростував до чорнявого. З кожним кроком радість на його обличчі поступалась місцем страхові. Він немов би зменшувався в розмірі; коли ж опинився поряд з кріслом, то й зовсім знітився. На обличчі з’явився вираз запобігання і бажання виконувати. Іван Іванович стояв біля крісла під аркою, як біля трону, схиливши улесливо голову.
— Щиро просимо! — пробелькотів. — Ми давно очікуємо…
В цей час у дверях виросли двоє здорованів у мішкуватих сірих костюмах. Їх маківки з рідким білявим волоссям майже торкалися верху одвірка, а під лівим боком у кожного щось стовбурчилося.
— Прошу, — ще нижче вклонився керівник Центру.