— Мені треба десь переночувати, — сказав він.
— Тут нема де, — буркнув корчмар, позираючи на його брудні чоботи. — В “Старому Наракорті” спитайте.
— Я б хотів тут.
— Нема місця. — Корчмар нарешті розпізнав акцент зайди — то був ривієць.
— Я заплачу, — сказав гість тихо, мовби вагаючись.
І тоді, власне, й сталась ота дурна пригода. Віспуватий ломовик, що не спускав із прибульця погляду, підвівся й ступив до шинквасу. Двоє його приятелів стали кроків за два позаду.
— Тобі ж кажуть: немає місць, дурню, гультіпако ривійський! — прохрипів ломовик, наближаючись до незнайомця. — Нам тут, у Визимі, такі, як ти, ні до чого. Це порядне місто!
Незнайомець узяв свого кухля й відступив трохи назад. Кинув погляд на корчмаря, але той одвертав очі: не мав жодного наміру заступатися. Зрештою, хто тих ривійців любить?
— Усі ривійці — бандюги! — не вгавав ломовик, дихаючи пивом, часником і люттю. — Чуєш, поганцю, що я кажу?!
— Не чує. Йому вуха лайном позакладало, — докинув один із тих, що стояли позаду.
Другий зареготав.
— Плати й вимітайся! — гаркнув віспуватий.
Незнайомець щойно тепер глянув на нього:
— Доп’ю пиво й піду.
— Ми тобі допоможемо! — ревнув ломовик, вибив ривійцеві з руки кухля і вчепився за ремінь у нього на грудях.
Один з напарників ломовика вже замахнувся був кулаком іззаду, коли чужинець раптом вирвався. Свиснув меч, видобутий із піхов, і стрімко зблиснув під каганцями. Знявся рейвах. Хтось із гостей кинувся до виходу. З тріском упало крісло, брязнув об діл череп’яний посуд. Корчмар — губи йому тремтіли — дивився на перерубане навпіл обличчя віспуватого, котрий, учепившись пальцями за край шинквасу, сповзав додолу, мовби тонув. Ті двоє вже лежали на підлозі — один непорушно, другий судомився в кривавій калюжі. Повітря розітнув істеричний жіночий крик. Корчмар затрясся, спазматично ковтнув повітря й почав блювати.
Незнайомець відступив до стіни, насторожений і напружений. Меча стискав обома руками, водячи вістрям у повітрі. Ніхто не рухався. Жах, мов холодне багно, обліпив людям обличчя, скував руки-ноги, заціпив горлянки.
Сторожа ввалилась до корчми з гуком і брязкотом. Було їх троє, очевидно, проходили поблизу. Вони тримали напоготові обмотані реміняччям палиці, проте, загледівши трупи, повихоплювали мечі. Ривієць, притулившись спиною до стіни, видобув лівою рукою з халяви кинджал.
— Кинь! — зарепетував один із сторожів тремтячим голосом. — Кинь, розбійнику! Підеш з нами!
Другий сторож штурхнув ногою стіл, який перешкоджав підступити до ривійця з другого боку.