Танки на мосту! Голка в сіні

22
18
20
22
24
26
28
30
Николай Александрович Далекий Танки на мосту! Голка в сіні

Пригодницькі твори Миколи Далекого давно відомі широкому читацькому загалу. До нової книжки письменника ввійшли дві повісті того ж пригодницького жанру: “Танки на мосту!” і “Голка в сіні”. В першій мовиться про тяжкий, сповнений драматизму поєдинок радянського юнака-розвідника з досвідченим гітлерівським диверсантом в чорне літо 1942 року; друга повість присвячена зображенню складної і копіткої роботи наших контррозвідників по виявленню і знешкодженню фашистських агентів у партизанському загоні, котрі вміло замаскувалися під народних месників.

Україномовна пригодницька література - http://kompas.co.ua

2010-09-18 uk
MVV http://kompas.co.ua doc2fb, FictionBook Editor 2.4, ImageFB2 2010-09-18 Харьковский С.А. FA6BDD98-B69E-4EB5-AA19-716FEF837E1F 1.0 "Радянський письменник" Київ 1971 Далекий Николай Александрович (Алексеев) ТАНКИ НА МОСТУ! Приключенческие повести Издательство “Радянський письменник” (На украинском языке) Редактор О.Г.Мусієнко. Художник В.Д.Гринько. Художній редактор Г.С.Ковпаненко. Технічний редактор К.П.Лапченко. Коректор В.П.Зуб. Здано на виробництво 3/VI 1971 р. Підписано до друку 28/IX 1971 р. Формат 841081/32. 7 фіз.-друк. арк., 11,76 ум.-друк. арк., 12,5 обл.-вид. арк. БФ 25375. Тираж 65 000. Зам. 7778. Ціна в оправі 51 коп. Радянський письменник, Київ, бульвар Лесі Українки, 20. Одеська друкоофсетна фабрика Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, вул. Дзержинського, 24.

Микола Далекий

ТАНКИ НА МОСТУ!

ГОЛКА В СІНІ

Пригодницькі повісті

ТАНКИ НА МОСТУ!

Бойова слава цього офіцера була негучна, загадкова. Газети не повідомляли про його подвиги, його ім’я не згадувалося в наказах і реляціях. Про нього лиш ходили усні легенди, одна дивовижніша за іншу. Як правило, розповідали з чужих слів, при цьому одні з недовірливою посмішкою здвигали плечима, інші притишували голос, озираючись, наче побоюючись, що їх можуть звинуватити в розголошенні військової таємниці.

Але якщо ці розповіді-легенди й не були повністю вигадані, то надто перебільшені, що властиво солдатському фольклорові. Все ж диму без вогню не буває: До пуття ніхто нічого не знав про цього загадкового офіцера. Навіть справжнє його прізвище для більшості лишилося загадкою. Всі сходилися тільки на тому, що він причетний до дивізії “Бранденбург”, котру у військах фюрера пошепки називали “дивізією чорного плаща і отруєного кинджала”.

Обер-лейтенант був нечастим гостем у штабах діючих частин і з’єднань, а якщо й з’являвся там, то ненадовго. Коли штабні офіцери, писарі впізнавали його, вони подавали один одному знаки, похапцем перешіптувались за його спиною, проводжали заздрісними і водночас захопленими поглядами. А він, недбало козирнувши двома пальцями присутнім, мовчки проходив геть, усміхаючись самими лиш куточками вуст. Таємничий герой, кавалер залізного хреста першого ступеня, “той самий обер-лейтенант із дивізії “Бранденбург”… Його негайно приймав командир або начальник штабу, і в час їхньої розмови двері помешкання були зачинені навіть для ад’ютантів.

…Цього разу він з’явився в станиці Біловодській, яку кілька годин тому залишили радянські війська. Станицю вже оповила темна південна ніч. На ганку невеличкого будиночка з причиненими віконницями на нього чекав уже мовчазний ад’ютант. Одразу ж провів до будиночка, господарів якого було заздалегідь виселено. Рівно о 22.30 таємничий офіцер переступив поріг затишної світлиці й щільно причинив за собою двері.

— Гер оберст, — мовив він неголосно і трохи недбало, — обер-лейтенант фон Ланге… за вашим наказом.

Обіпершись обома руками на стіл, освітлений похідною ацетиленовою лампою з азбестовим ковпачком, полковник, котрий саме розглядав розгорнуту карту, підвів посріблену сивиною голову і втупив погляд у прибулого. Перед ним стояв широкоплечий чолов’яга років двадцяти п’яти. Його кремезна постать дихала силою і здоров’ям, ясні, трохи звуженого розрізу очі на широкому, вилицюватому обличчі дивилися весело, зухвало.

— Скільки солдатів вашої команди розмовляють по-російському?

— Вісім. Тільки вісім. Окрім мене…

Видно, така кількість не влаштовувала полковника. Щось прикидаючи в умі, він сердито зігнув праву брову.

— Я вже доповідав… — У голосі обер-лейтенанта відчулись вередливі нотки, зовсім неприпустимі в розмові зі старшим за чином. — Ми втратили багато підготовлених людей у Ростові і під Батайськом. Це були абсолютно марні втрати — нас кинули в бій, як звичайнісіньку піхоту. Коли так триватиме й надалі, гер оберст…

— Знаю. Я вже подав рапорт, і винного у цьому командира буде покарано, — з роздратуванням обірвав його полковник і додав замислено: — Всього дев’ять… А інші? Ви можете на них покластись?

— Цілком! Я сам відбирав їх. Фізична й моральна підготовка відмінні, але по-російськи знають заледве десять — двадцять слів. І то з акцентом.

— А ви не змогли б видати їх за цих… інородців?