— Ар’єргард. Прикривають… — сказав Іван Тихонович і зайшовся важким кашлем.
Свист авіабомб і три дужі вибухи. Нашу хижку хитнуло, дві шибки у вікнах тріснули і посипалися дрібними скалками. Чорний дим заволік вулицю. Танк заревів, розвернувся і зник з очей.
— Все… — ніби одриваючи щось від серця, простогнав Іван Тихонович. — Тепер жди їх… Давно не бачились. З вісімнадцятого…
Та нам судилося стати свідками ще однієї гіркої сцени відступу. Вулицею, вслід за танком, бігли два бійці. Один накульгував. Долинуло кілька квапливих кулеметних черг, і той боєць, що біг попереду, впустив гвинтівку, ткнувся головою в тин. Другого ми так і не помітили, куди він дівся.
Іван Тихонович болісно зціпив зуби. Аж це повз вікна промчали три танки з хрестами на броні і в хмарах пилюги замиготіли мотоцикли з солдатами у важких шоломах. Ну, от і вони! Солдатів було по два-три на кожному мотоциклі, вони стріляли не цілячись, мабуть, для остраху. Промчали, і вулиця спорожніла.
Отже, збулося: лінія фронту перемістилася за нашу хату, з цієї хвилини я опинився в тилу ворога.
— Знаєш, Михайле, а давай-но ми з тобою поснідаємо, — раптом озвався господар оселі і вперше за увесь час усміхнувся.
Він поклав на стіл круто зварені яйця, хліб, поставив миску з картоплею, тарілку з олією на денці, жмутик молодої цибулі, і ми заходилися біля їжі. Вулицею проносилися мотоцикли, гримкотіли танки, та ми вже не звертали на них уваги. Я був голодний, проте смаку не відчував. Намагався вжитися в образ (здається, так говорять актори) племінника Івана Тихоновича, до речі, особи вигаданої, неіснуючої, бо у мого “дядька” були самі лиш племінниці. Взагалі я мав видаватися типом не вельми привабливим, примітивним, що не дуже розбирається б політиці. Що ж до перебування в тюрмі, то посадили мене туди, звичайно, помилково, я найчесніша людина, тобто порядок знаю і поважаю начальство.
Раптом у сінях щось зашаруділо. Ми з дядьком перезирнулись і перевели погляд на двері, очікуючи появи німців. Хто ж іще міг з’явитися до нас у цю хвилину? Я блискавично визначив лінію своєї поведінки — в жодному разі не можна дати зрозуміти гітлерівцям, що я знаю хоч би одне слово по-німецьки. Треба витріщувати на них очі, наче баран на нові ворота, що б вони не говорили.
Двері нарешті відчинились. Коли б цієї миті постала на порозі покійна бабуся, мене це вразило б менше, ніж те, що я побачив, — між одвірками стояв на одній нозі блідий, з перекошеним од болю лицем літній вусатий боєць.
— Товариші… не дайте померти…
Він був поранений в ліву ногу, тримав її піднятою, аби не торкатися землі. Штанина, обмотка були темні від крові.
Іван Тихонович затамував подих. Признатися, першої миті я теж розгубився. Ось воно, моє друге випробування! Кожна радянська людина, незалежно від того, суворої вона чи лагідної вдачі, не посміла б відмовити бійцеві хоч би в тимчасовому притулкові, але я не мав на це права.
— Товариші… Рідні… Допоможіть… — молив боєць.
Наче невидима рука стиснула мені горло. Що робити?
— Може, на горище його? — запропонував Іван Тихонович.
— Станьте біля вікна! Стежте за вулицею! — сказав я, нахилившись, щоб перев’язати ногу бійцеві. —Автомата чому не кинув? — запитав у нього.
— Зброя ж…
— Авжеж, — глузливо кивнув я головою. — І патронів повний диск?
— Патронів? Жодного, — простодушно признався боєць. — Розстріляв усі!
ebooksa