Ностромо. Приморське сказання

— Ви називаєте цих людей урядовими чиновниками? Їх? Та ніколи в житті! Вони — чиновники копальні — чиновники концесії, — скажу я вам.

Достойник (який тоді був при владі і мав лимонно-жовте обличчя та коротко стрижене кучеряве, щоб не сказати рунисте, волосся) дійшов у своєму перебіжному невдоволенні до того, що замахав жовтим кулаком під носом свого співрозмовника і заверещав:

— Так! Усі! Ні слова! Всі! Це я вам кажу! Gefe[99] адміністрації, шеф поліції, начальник митниці, генерал: усі, усі вони — чиновники цього Ґулда.

По цих словах у міністерському кабінеті хтось безстрашно, хоч і приглушено, забубонів, висловлюючи контраргументи, і вже незабаром запал достойника охолов, він лише цинічно знизав плечима. Зрештою, ніби говорив цим він, яке це має значення, раз вони не забули й про самого міністра з його швидкоплинною каденцією. Але неофіційний агент копальні Сан-Томе, працюючи на благо справи, все одно трохи занепокоївся, і це відбилось у його листах до дона Хосе Авельяноса, його дядька по матері.

— Жодна кривава макака з Санта-Марти не сунеться в ту частину Костаґуани, яка лежить за містком Сан-Томе, — запевняв пані Ґулд дон Пепе. — Звичайно, хіба що як почесна гостя, адже наш сеньйор адміністрадóр — серйозний político.

Але Чарлзові Ґулду за дверима його кімнати старий майор говорив з похмурим вояцьким гумором:

— У цій грі всі ми ставимо на кін наші голови.

А дон Авельянос бурмотів з глибоким самовдоволенням, що якимсь дивом ніби містило химерну домішку фізичного дискомфорту:

— Imperium in imperio[100], Еміліє, душко.

Але це, напевно, помічали лише посвячені. І для посвячених це було чудесне місце — вітальня «каси» Ґулдів, де вряди-годи можна було застати господаря — сеньйора адміністрадóра, — який постаршав, посуворішав, став таємничо мовчазний, а на його рум’яному, звиклому до свіжого повітря англійському обличчі поглибилися зморшки: він або влітав у двері, або вилітав з них на своїх тонких кавалеристських ногах — чи то щойно «спустившись із гір», чи то, побрязкуючи острогами та з батіжком для верхової їзди в руці, сáме готовий «піднятись у гори». Бував там ще дон Пепе, скромно-войовничий у своєму кріслі llanero, що не знати як зберіг серед диких збройних братовбивчих побоїщ свою вояцьку дотепність, своє знання світу і найвідповідніші для його становища манери, а ще — Авельянос, вилощений і фамільярний дипломат, за чиєю балакучістю ховалося багато обережності й мудрості в делікатних порадах, зі своїм рукописом історичної праці про Костаґуану під заголовком «Півстолітня смута», яку зараз було б необачно, на його думку, «випускати у світ» (якщо це взагалі було можливо), — ці троє разом із доньєю Емілією, витонченою, маленькою і подібною до феї за блискучим чайним сервізом, були перейняті однією спільною ідеєю, яка засіла їм у головах, одним спільним відчуттям напруженої ситуації, однією невідступною метою за будь-яку ціну зберегти копальню недоторканною. А також там можна було побачити капітана Мітчелла, трохи осторонь, біля одного з високих вікон, він справляв враження старомодного охайного старого парубка, — злегка набундючений, у білій жилетці, трохи знехтуваний і не в курсі цього, він перебував у повному невіданні, але уявляв собі, що він — у вирі подій. Славний чолов’яга, який провів цілих тридцять років свого життя у відкритому морі, аж поки дістав, як сам казав, «квиток на берег», і був вражений важливістю справ (без жодного стосунку до судноплавства), які провертались на суходолі. Мало не кожна подія звичайного щоденного життя для нього «відкривала нову еру» або ж ставала «історією», і лише іноді бундючність поступалася смутку, і він бурмотів, похнюпивши червонясте, досить вродливе обличчя з білосніжним прилизаним волоссям та короткими вусиками:

— Ах, це! Це, сер, була помилка.

Звичайно, відправлення першої партії срібла із Сан-Томе до Сан-Франциско на одному з поштових пароплавів ОПСК відкрило для капітана Мітчелла «нову еру». Зливки у футлярах з цупкої буйволячої шкіри з плетеними ручками, невеликих, так щоб їх могли легко переносити двоє чоловіків, обережно знесли парами до підніжжя гори серено з копальні, подолавши десь півмилі крутих заломистих стежок. Там повантажили срібло на валку двоколісних візків, схожих на просторі скрині із дверцятами ззаду, запряжених упростяж двома мулами кожен і під охороною озброєних кінних серено. Дон Пепе позамикав усі дверцята по черзі на замкú, і на його сигнальний свист валка візків під брязкіт острог та карабінів, помахи і цвьохання батогів рушила, враз глухо прогуркотівши порубіжним містком, «у країну злодіїв та кривавих макак», як схарактеризував той переїзд дон Пепе; на головах постатей у плащах — капелюхи, збиті набакир у першому промінні світанку, при стегнах — вінчестери, з-під складок пончо визирають худі й смагляві руки, які тримають вуздечки. Валка обігнула невеличкий гайок путівцем, який вів до копальні, проїхавши між хатами-мазанками та низькими кам’яними огорожами Рінкона, і пришвидшила рух на Каміно-Реаль: мулів доводилось підганяти, ескорт скакав чвалом, а дон Карлос їхав сам попереду, здійнявши за собою хмару куряви, в якій невиразно проглядали довгі вуха мулів, тріпотливі зелені та білі прапорці, що прикрашали кожен візок, піднесені поміж скупчення сомбреро цівки вінчестерів та блискучі білки очей, що роззирались довкола, а також дон Пепе, ледве видний в ар’єргарді цього торохкотливого закуреного каравану: з прямою спиною і незворушним обличчям він ритмічно підіймався й опускався верхи на вороному огирі з овечою шиєю та молотоподібною головою, що жував срібні вудила.

Заспані люди з маленьких придорожніх сілець і ранчо дізнавалися про наближення срібного ескорту з Сан-Томе до напівзруйнованих мурів міста з боку Кампо за навальним гомоном. Підходили до дверей, аби побачити, як він несеться по вибоїнах та каменюччі зі стукотом, брязкотом і цвьоханням батіжків, — ніби польова артилерійська батарея, яка з відчайдушним напором і за несхибним обрахунком мчить у бій, — а на чолі, далеко попереду, скаче самотня постать англійського сеньйора адміністрадóра.

Тим часом на обгороджених придорожніх випасах скажено гасали незагнуздані коні; важкі корови стояли по груди у травах, протяжно мукаючи гугнявими голосами; смиренний селянин-індіанець зиркав через плече і квапливо відпихав свого нав’юченого віслючка під саму кам’яну огорожу — аби дати проїхати срібному ескорту Сан-Томе, що мчав до моря; кілька змерзлих леперо під Кам’яною Конякою на Аламеді, побачивши, як він на повному скаку завертає за ріг, описуючи широку дугу, і вилітає на пустельну вулицю Конституції, бурмотіли «Карамба!»[101], бо погоничі мулів із Сан-Томе мали звичай проїжджати заспаним містом з кінця в кінець, не збавляючи швидкості, ніби за ними гнався диявол.

Проміння вранішнього сонця палало на ніжно-жовтих, блідо-рожевих і блідо-блакитних фасадах великих будинків зі ще зачиненими ворітьми і заґратованими вікнами, в яких поки що ніхто не показувався. Серед усього залитого сонцем ряду порожніх балконів, що тягнувся вздовж вулиці, високо над пустельним хідником виднілась лише одна біла постать — дружина сеньйора адміністрадóра, вона перехилилася через бильця, аби бачити, як ескорт проїжджає до гавані: пишні важкі біляві коси, недбало закручені на маленькій голівці, та хмарка мережива на викоті муслінового капота. Усміхнувшись у відповідь на швидкий кинутий угору погляд свого чоловіка, вона оглядала всю валку, яка з дисциплінованим гамором проносилась у неї під ногами, і насамкінець відповідала дружнім кивком на вітання дона Пепе: церемонний шанобливий уклін і помах капелюхом до коліна.

З роками вервечка замкнених візків довшала, ескорт ставав численнішим. Що три місяці вулицями Сулако проносився дедалі більший потік коштовного металу, прямуючи в гавань, до сейфової кімнати контори ОПСК, де очікував відправлення на північ. Дедалі більший не лише за обсягом, а й за вартістю, що сягала колосальних величин, адже, як тріумфально сказав одного разу Чарлз Ґулд дружині, ніщо у світі не може зрівнятися з покладами концесії Ґулдів. Для обох них кожен ескорт, що проїжджав під балконами «каси» Ґулдів, був немов ще одна перемога, здобута в боротьбі за мир у Сулако.

Без сумніву, Чарлзові Ґулду попервах сприяв у розв’язаній ним битві період відносного миру, який встановився якраз десь у той самий час, а також загальне пом’якшення звичаїв, якщо порівняти з епохою громадянських воєн, яка дала початок залізній тиранії лихої пам’яті Ґусмана Бенто. У протистояннях, які вибухнули наприкінці його правління (протягом якого в країні цілих п’ятнадцять років тримався мир), було багато тупого недоумства, ще більше жорстокості і страждань, але набагато менше колишнього лютого й нещадного сліпого політичного фанатизму. Усе стало підлішим, мерзеннішим, нікчемнішим і більш підвладним відверто цинічним спонукам. Дедалі більше скидалось на бійку з незворушними мінами за все менші обсяги здобичі — адже підприємства цілого краю були по-дурному знищені. Отак і сталося, що провінція Сулако, колись — поле жорстоких партійних міжусобиць, стала до певної міри однією з вагомих винагород у політичній кар’єрі. Великі світу сього (в Санта-Марті) зарезервували посади в колишній Західній Державі за своїми найближчими й найдорожчими: племінниками, братами, чоловіками улюблених сестер, сердечними приятелями, відданими прибічниками — або ж прибічниками непересічними, яких вони, може, й побоювались. Це був благословенний край великих можливостей та найвищих заробітків, бо копальня Сан-Томе мала свою власну неофіційну платіжну відомість, чиї статті та суми, встановлювані Чарлзом Ґулдом та сеньйором Авельяносом, були відомі одному значному бізнесменові зі Сполучених Штатів, який щомісяця приділяв близько двадцятьох хвилин своєї пильної уваги справам Сулако. Водночас у цьому регіоні республіки потихеньку зосереджувались різноманітні матеріальні інтереси, підкріплені впливом копальні Сан-Томе. Якщо, наприклад, податкову службу в Сулако загалом розцінювали в політичному світі столиці як відкритий шлях до будь-якої офіційної посади в міністерстві фінансів тощо, то, з іншого боку, зневірені бізнесові кола республіки почали розглядати Західну провінцію як землю обітовану безпеки, особливо якщо комусь вдавалось налагодити добрі стосунки з адміністрацією копальні.

— Чарлз Ґулд — молодець! Абсолютно необхідно заручитись його підтримкою, перш ніж робити найменший крок. Якщо зможете, добийтесь, аби вас рекомендував йому Мораґа — агент короля Сулако, не знаєте чи що.

Тож не дивно, що сер Джон, приїхавши з Європи розчищати шлях для своєї залізниці, натрапляв у Костаґуані на ім’я (і навіть прізвисько) Чарлза Ґулда на кожному кроці. Агент адміністрації Сан-Томе в Санта-Марті (вилощений, добре поінформований добродій, на думку сера Джона) надав, безперечно, таку велику допомогу в організації президентської поїздки, що сер Джон почав уже думати, ніби в передаваних пошепки натяках на неосяжний таємний вплив Ґулдової концесії таки щось є. На той час шепти ходили ось про що — буцімто адміністрація Сан-Томе фінансувала, принаймні почасти, останню революцію, яка вилилась у п’ятирічну диктатуру дона Вінсенте Ріб’єри, людини культурної та з бездоганною репутацією, якому вручили мандат на здійснення реформ найкращі люди держави. Чоловік серйозний, добре поінформований, він начебто був щирим, сподівався на краще, на утвердження у громадському житті законності, добросовісності та порядку. Тож тим краще, гадав сер Джон. Він завжди працював масштабно: була позика державі та проект систематичної колонізації Західної провінції, включений в одну величезну схему з будівництвом Національної центральної залізниці. Добросовісність, порядок, мир були в ситуації цього стрімкого розвитку матеріальних інтересів у страшенному дефіциті. Будь-хто, хто виступав на боці цих трьох засад, та ще й здатний допомогти, мав в очах сера Джона вагу. У «королі Сулако» він не розчарувався. Як і передбачав головний інженер, поодинокі труднощі завдяки втручанню Чарлза Ґулда відпали. У Сулако сера Джона вітали з надзвичайними почестями, мало не як самого президента-диктатора, і цим можна пояснити той очевидний факт, що під час ланчу, влаштованого на «Юноні» перед самим відплиттям із Сулако з президентом-диктатором та визначними іноземними гостями в його почті на борту, генерал Монтеро перебував у кепському гуморі.

Excellentíssimo[102] («надія чесних людей», як звернувся до нього дон Хосе у публічній промові, виголошеній від імені Провінційної асамблеї Сулако) сидів на чолі довгого столу, капітан Мітчелл, з достеменно осклілими очима та побагровілою фізіономією від усвідомлення урочистості цього «історичного моменту», займав місце на протилежному боці як представник ОПСК у Сулако, а навколо нього розташувались господарі тієї неофіційної церемонії разом із капітаном корабля та деякими дрібнішими чиновниками. Ці життєрадісні смагляві маленькі добродії скоса весело поглядали на пляшки з шампанським, які почали вистрілювати за спинами гостей у руках корабельних стюардів. Бурштинове піняве вино по вінця наповнило келихи.