Протистояння аристократії та простолюду, тиранія і безправ’я, грабіжницька влада і прагнення реформ, постколоніальний синдром і державотворчі наміри, унітаризм і сепаратизм, великий бізнес та іноземні інвестиції, патріотизм і космополітизм, високі ідеали та компроміси з корупцією, військові заколоти та постійний «порятунок країни». Це роман про вигадану Джозефом Конрадом (1857–1924) латиноамериканську державу Костаґуану, яка нещодавно виборола незалежність. Утім, попри фіктивність географічної локації, описані події напрочуд реальні, як реальні й пристрасті, що палають у серцях дійових осіб. У «Ностромо» (1904), цьому визнаному шедеврі англомовної літератури та найкращому зі своїх романів, Конрад сягає вершин у художньому дослідженні життя суспільства і таємниць людської душі.
1.0 — створення файла (сканування, верстка, вичитування) — mirabel.lv, вересень 2021
Джозеф Конрад
Ностромо
Приморське сказання
Ностромо. Приморське сказання
Похмуре небо так звістує бурю
Джонові Ґолсворсі присвячується
Передмова автора
З-поміж великих моїх романів за період уже після публікації збірника оповідань «Тайфун» найбільше мене хвилював «Ностромо».
Не скажу, що я почав тоді усвідомлювати якісь невідворотні зміни у своєму умонастрої і ставленні до завдань свого творчого життя. І можливо, що жодних змін і не було, крім того таємничого побічного явища, яке не має нічого спільного з мистецькими теоріями, — непомітної переміни у природі натхнення, того феномена, за який я аж ніяк не можу відповідати. Утім непокоїло мене те, що після завершення останнього оповідання зі збірника «Тайфун» якось начебто не залишилось у світі більше нічого, про що варто писати.
Певний час тривав такий-от прикрий і водночас тривожний настрій, а потім, як то бувало з багатьма моїми великими творами, мені явився перший знак «Ностромо» у вигляді однієї мандрівної бувальщини, хоч і без жодної вартісної деталі.
Власне кажучи, 1875 чи 1876 року, ще цілком юний, у Вест-Індії, чи радше у Мексиканській затоці, бо ж мої контакти із суходолом були короткі, нечисленні та перебіжні, я почув історію одного чоловіка, підозрюваного в тому, що під час революційних заворушень він десь на узбережжі Тьєрра-Фірме сам-один викрав цілий баркас зі сріблом.
На перший погляд, це було якесь начебто геройство. Та про деталі я не чув, а що злочини самі по собі мене цікавили мало, то навряд чи став би тримати в голові і цей. Я й забув про нього, аж поки через років двадцять шість чи двадцять сім натрапив на цей самий епізод, але вже в обшарпаному томику, придбаному на розкладці букіністичної книгарні. То була історія життя американського моряка, яку він сам і написав у співавторстві з одним журналістом. Під час своїх мандрів цей американський моряк прослужив кілька місяців на борту шхуни, капітаном і власником якої був отой крадій, про якого я чув за днів своєї ранньої юності. І навіть сумнівів щодо цього не маю, бо ледве чи можуть трапитися два діяння такого особливого штибу в тій самій частині світу — й обидва пов’язані з південноамериканською революцією.
Цей чолов’яга і справді примудрився вкрасти баркас зі сріблом, і то, схоже, тільки тому, що його наймачі — напевно, геть-таки погані знавці людської вдачі — сліпо йому довіряли. У розповіді моряка він виведений як несусвітній негідник, дрібний шахрай, до дурного запеклий, понурий, непоказний і зовсім не вартий тієї великої удачі, яка на нього звалилася. І що цікаво, він відкрито цим хизувався.
Не раз він казав:
— Люди думають, що я на цій своїй шхуні багацько заробив. А нічого подібного. Мені начхати на це. Коли-не-коли тихенько йду собі, куди треба, й витягаю зливок срібла. Багатіти треба повільно — ви ж розумієте.
Розповідали про цього чоловіка і ще дещо цікаве. Одного разу під час якоїсь суперечки отой моряк почав йому погрожувати:
— І що завадить мені на бéрезі повідомити про те срібло, що ти мені розповів?
Цинічний мерзотник анітрохи не занепокоївся. Навіть розреготався.
— Дурень ти, — якщо посмієш патякати про мене отаке на бéрезі, то дістанеш ножа у спину. Кожен чоловік, жінка і дитина в тому порту — мої друзі. І хто доведе, що баркас не затонув? Я ж не показував тобі, де сховано срібло. Еге ж? Тож нічого ти не знаєш. Думаєш, я брехав? Га?
ebooksa