Ностромо. Приморське сказання

— Мені чути, що падрона жива.

— Ти добре постарався, аби я померла від страху, — проридала синьйора Тереза. Вона хотіла сказати ще щось, але голос її не слухався.

Лінда зиркнула на її лице, а старий Джорджо гукнув, ніби виправдовуючись:

— Вона трохи засмучена.

Ностромо відгукнувся знадвору у відповідь і знову розсміявся:

— Мене таким не засмутити.

До синьйори Терези повернувся голос.

— Ось що я скажу. Не маєш ти серця — і не маєш ти совісті, Джан’ Баттісто…

Вони почули, як Ностромо крутнувся на коні й від’їхав від віконниць. Люди, яких він привів, збуджено заторохтіли італійською та іспанською, підбурюючи одне одного до погоні за бунтівниками. Він виїхав наперед і крикнув:

— Avanti![29]

— Не дуже довго побув він з нами. Іноземці не похвалять його за те, що навідався сюди, — трагічно промовила синьйора Тереза. — Avanti! Так! Це все, про що він дбає. Бути першим, хоч би де, хоч би як — аби першим разом із цими англійцями. Вони показуватимуть його всім і кожному. «Це наш Ностромо!» — зловісно засміялась вона. — Ну й ім’я! Що воно — те Ностромо? Міг би обрати собі якесь путнє ім’я, а то ж просто підхопив від них слівце[30].

Тим часом Джорджо спокійними рухами розгородив двері, а коли відчинив їх — на синьйору Терезу та двох дівчаток, які тулились до неї з боків, ринув потік світла, — як намальована стояла жінка в позі материнської екзальтації. Стіна за її спиною засліплювала білизнóю, а разючі барви літографічного Ґарібальді в сонячному сяйві поблякли.

Старий Віола у дверях підніс руку догори, наче посилав свої стрімкі, летючі думки портретові старого вождя на стіні. Навіть коли він куховарив для «синьйорів Inglesi[31]» — інженерів (а був він знаменитий кухар, хоч на кухні в нього було темно), — то перебував, так би мовити, перед лицем видатного мужа, який вів його у славній борні під мурами Ґаети, де тиранія мала сконати назавжди, якби не те кляте п’ємонтське поріддя королів та міністрів. Коли іноді під час делікатної операції обсмажування порізаної цибулі пательня займалась і старий задкував до виходу, лаючись і несамовито кашляючи у хмарі ядучого диму, то лунало ім’я Кавура[32] — лукавого інтригана, продажного слуги королів і тиранів, — домішане до прокльонів і на тих дівчат-китаянок, і на все куховарство, і на жахіття цієї країни, де він змушений жити заради любові до свободи, яку душив той зрадник.

Тоді синьйора Тереза випливала з інших дверей — вся в чорному, дорідна, тривожна — і прямувала до нього, а схиливши свою точену чорноброву голівку і розкривши обійми, голосила грудним голосом:

— Джорджо! От же ж гарячий чоловік! Misericordia Divina![33] На отакенному сонці! Ну доведе себе до біди.

Кури, цибаючи, розбігалися в неї з-під ніг навсібіч; якщо серед пожильців були інженери із залізниці, які зупинялись у Сулако, то в більярдній, розташованій у бічній частині будинку, з’являлись одне-два молоді англійські обличчя, але з другого боку дому, в їдальні, мулат Луїс дуже старався не попадатися нікому на очі. Дівчата-індіанки з волоссям, мов струмисті чорні гриви, в самих лише сорочечках та коротеньких спідничках, безтямно витріщалися з-під торочок, квадратом вистрижених на їхніх чолах; шумне шкварчання жиру стихало, дим плив угору в сонячному світлі, різкий сморід горілої цибулі висів у дрімотній духоті, оповиваючи будинок, — і очі губились у пласкому безмежжі трав, що простиралось ген на захід — от ніби та рівнина між Сьєррою, що височіла над Сулако, і приморським кряжем ген-ген з боку Есмеральди була завбільшки з пів світу.

Синьйора Тереза після промовистої паузи вмовляла чоловіка:

— Ех, Джорджо! Облиш Кавура і потурбуйся про себе самого, коли вже ми застрягли в цій країні самі-самісінькі з двома дітьми, бо ти не годен жити під королем.

І, дивлячись на нього, вона часом хапалася рукою за бік, коротко стиснувши свої тонкі вуста й нахмуривши рівні чорні брови, немов по її гарних правильних рисах перебігала гримаса лютого болю чи лютої думки.

То був таки біль: вона боролася з нападом. Це почалось у неї по кількох роках після того, як вони емігрували з Італії до Америки і зрештою осіли в Сулако — поблукавши від міста до міста і спробувавши потроху покрамарювати то тут, то там, а ще ж у Мальдональдо Джорджо брався й за риболовецький промисел, бо, як і великий Ґарібальді, був свого часу моряком.