Над лісом високо в небі летів голуб. Призахідне сонце золотило його правий бік, і здавалося, що крила в голуба різні — одне димчасто-сизе, а друге золотисто-вогненне.
Юрко Коломієць, на прізвисько “Художник”, провів птаха захопленим поглядом і, коли той зник за видноколом, штовхнв ліктем Селіверстова, що лежав поруч.
— Записати?
Селіверстов, зморений спекою, куняв, але, діставши штовхана, миттю прокинувся, закрутив головою.
— Де?.. Що?..
— Повітря. Голуб пролетів, — серйозно повідомив Коломієць. — О двадцятій тридцять шість…
Селіверстов, певно, подумав, що з нього кепкують, мовчки витер долонею спітніле обличчя і невдоволено глянув на товариша, але не розсердився. Вже сам вигляд Коломійця викликав усмішку: для маскування хлопець навтикав у благеньке сукно кепки кілька віточок чорниці, в дуло автомата засунув дві ромашки. Дивак! То квіточками милується, то паличкою на піску щось креслить, грубого слова від нього не вчуєш, очі замріяні, ледь що — червоніє. Одне слово, Художник.
— Записуй, коли не лінь, — позіхнувши, сказав Селіверстов і почав зосереджено чухати лівий бік. — Зозулю, що вранці кувала, мурахів, їжачка теж запиши. Давай усе підряд, як юні натуралісти…
Призначені в секрет бійці партизанського загону справді скидалися на завзятих натуралістів, що потай стежать за життям мешканців лісу. Вони лежали на невеликому пагорбі, біля кореневища старої сосни. Місце для секрету — кращого й не бажати: тут росли лохина впереміж із чорницею, невисокі кущі, обліплені темними сизуватими ягодами, служили надійним прикриттям. Сосновий ліс навколо був проріджений, досить злегка підвести голову, щоб побачити розбиту дорогу, густо встелену виїждженими вузлуватими корчами.
Партизани пильнували добре, проте за весь день так і не змогли помітити чогось такого, що слід було б занести до щоденника спостережень. Час тягся повільно, лісова духмяна теплінь п’янила, розслабляла, і коли б не великі жовті мурахи, бійцям важко було б боротися з дрімотою. Мурахи допікали щохвилини, вони діловито, наче по дерев’яних колодах, снували сюди-туди по тілах партизанів, умудряючись заповзти під одяг. Отоді-то й почалися тортури.
Хлопці помирали з нудьги. Єдиною розвагою для них була поява їжака, що волік мертву гадюку. Сталося це години півтори тому. Побачивши перед собою людей, звірок зафиркав, потім завмер на мить, оцінюючи обстановку, й, видно, вирішивши, що зв’язуватися з незнайомцями не слід, шмигнув у кущі, не випускаючи з зубів своєї здобичі.
Юрко задля жарту зафіксував цю сценку на папері, зобразивши гадюку в зубах їжака у вигляді свастики. А під малюнком вивів чітким каліграфічним почерком: “18.35. Земля. В двох метрах від поста був помічений цей колючий звір. Забачивши нас, він кинувся навтікача і зник у невідомому напрямі…”
— І знав же Ковалишин, де вибрати для нас місце, — продовжуючи чухатися, бурчав Селіверстов. — Ці стоногі чорти спати не дадуть. От, холера, куди лізе… Ну, що ти йому скажеш, негідникові!
— Вночі теж поспати не доведеться, — зауважив Юрко, що домальовував на лобі їжачка п’ятикутну зірку.
— От тобі й на! — здивувався Селіверстов. — Це ж чому?
— Військова таємниця…
Селіверстов позіхнув, зірвав кілька ягід лохини, вкинув їх у рот.
— Вічно ти щось вигадуєш, Художнику.
— Не вигадую, а метикую. Споримо! Ставлю годинник проти твого компаса й ножика. Гаразд?
— Програєш.