На Голку цілком можна покластись. Якого чудового агента вдалося підкинути лісовим бандитам, як своєчасно надходить його інформація! На цей раз тільки чудо може врятувати Бороданя від розгрому. До речі, щоб не забути про оригінальний трофей — пучок волосся з бороди командира лісовиків. Кажуть, у нього розкішна чорна борода. Він, Гільдебрандт, не настільки кровожерний, щоб знімати з убитих ворогів скальпи, але чверть бороди накаже відтяти. Пучок чорного (попередньо продезинфікованого, звичайно) волосся, перев’язаного червоною стрічкою, виглядав би дуже непогано, якби його повісити отут на стіні, біля письмового столу…
Радянські партизани, які отаборились лише чотири місяці тому в цих краях, частенько псували кров Гільдебрандту. Невловимі лісові бандити (так називав гауптштурмфюрер партизанів) під проводом свого бородатого отамана, якому, на жаль, не можна було відмовити ні у відвазі, ні у винахідливості, діяли нахабно і, як правило, безкарно. Що стосується безкарності, то це, звичайно, не з виші Гільдебрандта. Ще рік тому він би в найкоротший строк зумів навести порядок на терені підвідомчого йому гебіту. Звичайно, в таких випадках йому надавалися на кілька днів для каральних операцій військові частини. Але часи змінилися — нині все поглинає ненаситний Східний фронт. Не можна й заїкнутися про виділення регулярних військ для боротьби з партизанами. Дійшло навіть до того, що командування почало скорочувати й без того незначні гарнізони в містечках, розташованих уздовж залізниці стратегічного значення.
В своїх наказах рейхсфюрер вимагає, щоб каральні операції проводилися виключно силами військ СС та допоміжної поліції, а також рекомендує засилати до партизанів побільше надійних, добре підготованих агентів. Легко сказати — засилати побільше агентів. На все потрібен час: і на вербування агента, і на його підготовку, і на те, щоб він зумів завоювати довір’я у партизанів. А саме часу й нема. Утворюється зачароване коло: тих, кого так поспішно готують співробітники служби безпеки, дуже швидко викривають і знешкоджують партизани, бо агентам наказується мало не з першого дня появи в загоні активно розпочинати свою роботу.
Дякувати богові, з Голкою вийшло інакше. Цього агента ніхто не підганяв. Голку просто загубили й довго, дуже довго не могли знайти. Агент мав досить часу для вкорінення в нове середовище, і ось тепер він спокійно і впевнено працює. Результати наявні — дякуючи інформації Голки, вже двічі вдалося напасти на слід банди Бороданя й завдати їй відчутних ударів. Третій удар повинен стати смертельним для лісовиків.
Гільдебрандт глянув на настільний годинник — двадцять дві, нуль чотири. Моріцу наказано подати машину рівно о двадцять третій. В цей час уже сутеніє. Поспішати, метушитися не слід: все розраховано й підготовано. Годину тому його помічники виїхали один у Кружно, інший в Дубовляни. Тут, у Княжполі, залишено фельдфебеля Штофа, який поведе виділену групу. Оскільки Чорне болото лежить у дев’ятому квадраті, буде здійснено варіант “С”. У визначений час усі три групи потайки, маршем-кидком вийдуть на намічений рубіж, з’єднаються і завдадуть партизанам несподіваного удару. Атака розпочнеться, як тільки літаки скинуть увесь вантаж. Людей Бороданя, виділених для збирання вантажів і охорони майданчика, одразу ж буде взято в підкову, краї якої впруться в непрохідну трясовину. Отже, шлях для відступу партизанам буде закритий. Якщо кому з них і вдасться пробитися крізь щільне півколо, то він неодмінно кинеться берегом струмка, що випливає з болота, до мосту, щоб відійти на північ, у глибину лісів. Там, біля мосту, тих “щасливців” зустріне поліцейська сотня, якій обіцяно половину трофеїв. Аби лиш не підвели ті горе-вояки. Зрештою, уповноважений ОУН клявся, що зобов’язання будуть свято виконані. До того ж дії бандерівців будуть контролюватися приставленим до них унтерштурмфюрером Штембергом.
Шибки у вікнах почали набувати синюватого відтінку. Гільдебрандт ще раз глянув на годинник, зачекав, поки секундна стрілка закінчить своє коло, і рвучко підвівся. Пора. Прислухався — на подвір’ї було тихо. “Невже Морщ запізнюється?” — здивувався гауптштурмфюрер. Але тільки-но почав спускатися на нижній поверх, з подвір’я почулося вуркотання мотора, що працював на холостих обертах. Гільдебрандт скривив губи в самовдоволеній посмішці.
…Двоповерховий будинок гестапо був схожий на маленьку фортецю: вікна нижнього поверху замуровані, подвір’я оточене високою загорожею з товстих дощок, обплутаних зверху колючим дротом.
Ворота цієї фортеці нараз розчинилися, на вулицю вискочив чорний “оппель-адмірал” з пом’ятими бортами. Машина була відкритою, і кожен житель Княжполя міг бачити, що на задньому сидінні сидить начальник княжпільського гестапо. Та це не бентежило Гільдебрандта: якщо агенти Бороданя помітять його несподіваний виїзд і навіть розгадають наміри, вони вже не встигнуть попередити партизан про небезпеку. Віддаль, можливі засоби пересування, час — усе це було враховано при підготовці операції.
Гільдебрандт не помилявся, вважаючи, що в Княжполі є люди, які стежать за кожним його кроком. Помилився він в іншому — стежили не лише за ним. Ще Гільдебрандт сидів у кабінеті, тішачи себе думкою, як щасливо обертається справа з давно підготовленою операцією, а в одному з подвір’їв Княжполя розігралася звичайна побутова сценка. Марійка — ревнива подруга поліцая — раптом зчинила бешкет, подряпала пику своєму Федорові, а той не витримав та й відлупцював дурну бабу. Галас, лайки, плач на весь квартал.
— Брешеш! Не на службу йдеш, а знов до Стефки-розпусниці. Хоч би дітей посоромився!
— Кажу ж тобі; не я один, усі йдуть. То служба, а не забава.
— Знаю, знаю я цю службу…
— Чорт, а не баба! Не подумає про те, що людина життям важитиме й, може, голову тої ночі в лісі покладе…
— Тоді скажи: куди йдете? Ага, мовчиш, скур… син!
— Цить, дурепа! Дам ще раз по писку, знатимеш, куди та що. Сказано — сувора таємниця!
Сувора таємниця… Не встигла машина гауптштурмфюрера виїхати з Княжполя, як хлопець років дванадцяти подався велосипедом по глухій грунтовій дорозі до лісу. “Швидше, Михасю! Жени до Каменя щодуху, синку”,— наказував батько. І хлопець гнав щосили, натискаючи босими ногами на педалі старенького велосипеда. А біля Каменя на нього вже чекали…
Каменем звалося те місце в лісі, де над дорогою, що оббігала горб, нависали відкриті на схилі плити сірого, ніздрюватого, порослого мохом вапняку.
Невдовзі після того, як посутеніло, сюди обережно, раз у раз озираючись, підійшов поштар партизанського загону Валерій Москальов. Стискаючи в правій руці пістолет, він засунув ліву в розколину між плитами й довго нишпорив там. Нічого не знайшовши, Москальов безшумно видряпався по схилу й заліг на горбі. Темрява. Зоряне небо. Вітер легенько гойдає верхівки дерев, одноманітний шум, що ввібрав у себе скрипи, шерех, шелест листя, хвилями котиться по лісі. Добрих півгодини Валерій, причаївшись, лежав нерухомо. Йому було наказано: якщо “поштова скринька” виявиться порожньою чекати пошту до півночі, щоб потім якомога швидше доставити Третьому. Неважко було запам’ятати все це, однак Валерій, що вперше виконував обов’язки листоноші, хвилювався. Він боявся, що зробить щось не так, як треба, й підведе Третього. Тоді єдиний вихід для нього — куля в лоб.
Ось біля підніжжя горба почулися кроки. Москальов переливчасто свиснув. Цей свист міг би здатися щебетанням пташки, що прокинулася.
— Фють-фють-фють! — долетіло знизу.
ebooksa