Я мовчав, міркуючи, чи варто мені розповісти капітанові правду. Хай навіть і не повірить він, сприйме мою розповідь наспіх вигаданою легендою, але Зульфія вже не буде дивитись на мене такими жорстокими, сповненими ненависті очима. Вона розумна, відчує у моїх словах правду, здогадається про все. Одначе думка про те, що я хочу стати в очах дівчини романтичним героєм, намагаюся викликати у неї симпатію, стримала мене.
— По-моєму, він був у цивільному. — Не спускаючи з мене очей, Зульфія прикусила на мить губу. — Так, він точно був одягнутий у цивільний костюм.
— Сестро, ти що, бачила його вже? Знайома? — запитав раптом Володька, що уважно стежив за виразом обличчя дівчини. — Скажи! Я ж глухий. А то капітан, бачу, сердиться. А чого злитись? Приїдемо на місце, з’ясуємо.
— Це — конвоїр, — пояснив капітан дівчині. — На передовій захопили диверсанта, коли він перевдягався у радянську форму…
— Так, я бачила його, — ствердно кивнула головою дівчина. — Це було у Біловодській. Він не хотів пустити до хати пораненого. Я просила… А старий, господар, згодився.
— Кажеш: не хотів пустити пораненого? — знову запитав конвоїр і напружився усім тілом, чекаючи відповіді.
— Не хотів…
— Вона правду каже? — звернувся до мене капітан.
Я процідив крізь зуби:
— Правду.
— Сволота! Гад! — садонув мене ліктем у бік Володька.
— Виходить, тобі довелося покинути у Біловодській тяжкопораненого і цей тип був там? — продовжував розпитувати дівчину капітан. Де? У дворі? У хаті? Це дуже важливо…
— Ні, пораненого я залишила в іншій хаті. Цей не погодився взяти. По-моєму, він якийсь родич того старого.
— Навіть так… Ти пам’ятаєш той двір, де залишила пораненого?
— Звичайно! Це майже в центрі станиці. Маленька хата, колодязь із журавлем…
— Чому ти був у тій хаті? Хто той старий, ким тобі доводиться?
Третій допит… Я навіть посміхнувся.
— Потерпіть, товаришу капітан, приїдемо до мосту, про все дізнаєтесь.
Володька зрозумів, що я сказав, хапливо випалив:
— От-от, він і нашому старшому лейтенантові все про міст торочив…
ebooksa