— Все ясно, — підсумував капітан. — Підождемо до мосту. Тільки зваж, ти для мене перевдягнений фріц-диверсант, я жодному твоєму слову не вірю. І діяти буду відповідно…
Він замовк, прислухаючись. Німецькі літаки кількома групами пройшли на схід, але пролітали кожного разу дуже високо і стороною. Нараз глухі вибухи лунали позаду нас.
— Авіація противника посилено обробляє передній край, — мовби хизуючись своїм умінням по відлуннях бою визначити відстань, бадьоро повідомив помкомвзводу.
Капітан докірливо подивився на підлеглого.
— Чому радієш, товаришу помкомвзводу? Там ллється кров захисників Батьківщини. Забув, як ми билися на кордоні — один проти ста? — Капітан, поглядаючи в небо, з гіркотою продовжував: — А нашої авіації щось не видно…
Слово честі, мені здалося: командир прикордонників фальшивить. Можливо, через те, що я ніколи не терпів пишних фраз, удаваного пафосу. Зрештою, чого можна вимагати від цього капітана? І тут я почув прості, нелукаві слова, що гостро кольнули мене в саме серце.
— А там наші хлопці… — Це сказав Володька. Він не чув вибухів, та, очевидно, зрозумів, про що говорять капітан і помкомвзводу.
Застогнав, опритомнівши, поранений прикордонник, розплющив очі:
— О-о-о! Вас-с… Май… Му…
Бійці, що сиділи увесь час мовчки з суворими обличчями, повернули голови до пораненого товариша. Це були здорові, плечисті, стрункі хлопці, всі як на підбір — у прикордонні війська кволих не беруть. І треба віддати належне капітанові, дисципліна в його загоні була зразкова — бійці і на машині поводили себе, наче в строю.
— Ва-ас… О-о-о! Вас… — стогнав поранений.
Мені здалося, що помкомвзводу розгублено глянув на свого командира.
— Не чуєш? — сердито мовив той. — Він тебе кличе, Василю. Дружок твій… Дай йому пити. — І гукнув до водіїв, що длубалися у моторі. — Ви скоро там?
Поранений не зміг зробити й двох ковтків з фляги, захлинувся, пустив бульки, застогнав і замовк.
“А все-таки, чому вони сидять, наче води в рот понабирали?” — подумав я, розглядаючи обличчя прикордонників. Можливо, я не подумав, а вимовив це вголос, бо капітан, ніби відповідаючи на моє запитання, весело гукнув до одного з бійців:
— Василенко, чого мовчиш? Про жінку думаєш?
— Так точно, товаришу капітан.
— А ти, Семиколінов? Теж свою Катюшу згадуєш?
— Так точно, товаришу капітан.
— Не журись, ніде не дінеться.
ebooksa