— Стій! Стій! Стрілятиму! — зненацька пролунав попереду тонкий, відчайдушно вимогливий голос.
Капітан зірвався з місця.
— З дороги!
— Стій!
Завищали гальма, машина зупинилась так раптово, що ми мало не вилетіли з кузова. Поранений прикордонник, котрий лежав непритомний, застогнав. Я озирнувся і побачив перед машиною, майже біля самого радіатора, дівчину у військовій формі з пістолетом у руці. І, здається, впізнав її.
— Капітане, ви мусите взяти тяжкопораненого. Це командир полку, майор.
— Давай! — після секундного вагання погодився прикордонник. — Помкомвзводу, допоможіть їй.
Помкомвзводу і кілька мовчазних прикордонників відчинили правий борт, зіскочили долу. Решта потиснулися, вивільняючи місце. Майора поклали поруч із пораненим прикордонником.
— Дякую, капітане, — сказала дівчина, вилазячи на машину. Вона одразу ж присіла навпочіпки, схилилася над пораненим. Обережно підтримуючи рукою голову пораненого прикордонника, підклала під неї свою згорнуту шинельку…
Де ж я ще бачив таке обличчя і очі? Чому мені знайомий цей ніжний вигин тонкої шиї? І я згадав нарешті: обличчя дівчини було схоже на лик скорботної богоматері з темної ікони древнього письма. В першу мить я навіть злякався такого порівняння, але тут же в моїй уяві сплив шкільний товариш, що мріяв стати художником і захоплювався творчістю старих майстрів пензля. Крім численних репродукцій церковних фресок, палехських мініатюр, у нього було кілька справжніх ікон, які він роздобув десь на півночі, в глухих кержацьких селах. Я не раз висміював його, дивувався, як може він захоплюватися цим попівським мотлохом, а він гарячкував, переконував, що релігія тут ні до чого, що це — витвори мистецтва, шедеври старих майстрів, які відтворювали не божественне, а загальнолюдське. Андрій Рубльов, ангели з ікони псковської школи, Палех… Я вдивлявся, бувало, в закіптюжені, потріскані, вкриті плямами вогкості лики, на тонкого вершника у плащі з розвіяними полами, який іграшковим списом уражає крилатого змія, і не міг зрозуміти, що ж там загальнолюдського? Тепер же бачив перед собою живе лице, смагляве і скорботне, як на тих іконах, ідо увібрало в себе страждання всіх матерів світу.
— Ну, ти, відважна дівчино! — капітан трусонув головою. — А коли б не зупинились… стріляла б?
Санінструктор підвела на нього сумовиті очі.
— Не знаю… — зізналася вона. — З місця принаймні не зійшла б.
— Могли б задавити.
Дівчина байдуже здвигнула вузенькими плечима. Видно, власна доля важила для неї у цій ситуації щонайменше. Вона знову нахилилася до пораненого прикордонника, піднесла його руку і, стиснувши її пальцями біля зап’ястя, перевіряла пульс, Журно похитала головою, вийняла з сумочки клаптик бинта і, змочивши його водою з фляги, витерла пораненому губи.
— Як звати? — запитав капітан, приглядаючись до дівчини.
— Зульфія.
— Циганка?
Очевидно, це запитання було несподіване для неї, бо вона засміялася, показуючи гарні білі зуби, і заперечливо похитала головою.
— Хто ж ти за національністю? — допитувався капітан.