Третім парашутистом, посланим у загін, була дев’ятнадцятилітня радистка Ольга Шиліна. Вона першою залишила літак. Чоловіки — лікар-хірург і технік-зброяр — мали стрибати відразу ж за нею, щоб опуститися неподалік від місця приземлення дівчини і при потребі допомогти їй. Проте все обернулось інакше. Очевидно, бортмеханік, що керував висадкою, не врахував швидкості вітру і наказав дівчині стрибати на кілька секунд раніше, ніж було потрібно. Побачивши, що її зносить убік від сигнальних вогнищ, Ольга вирішила маневрувати, але з поспіху сіпнула не за ті стропи й замість зменшити відстань, збільшила її. Під час приземлення купол парашута зачепився за верхівку дерева, дівчина повисла над землею. Отут і почалося найстрашніше: по-своєму зрозумівши намір партизанського поштаря, що наблизився до неї, вона вистрелила в нього, а потім, перерізавши стропи, при падінні на землю вивихнула собі праву ногу.
Людина, яку вона спершу сприйняла за ворога, несла її на собі зо три кілометри темним лісом, намагаючись відійти подалі від того місця, де залишився вбитий поліцай і повислий на дереві парашут. Стрілянина, що розгорілася позаду, не вщухала. Над лісом раз у раз спалахували ракети. Здавалося, сили зовсім залишали партизана, але він ішов і йшов зі своєю ношею, задихаючись.
На світанку, коли вони вперше змогли розгледіти одне одного, обоє були здивовані. Замість літнього дядька, яким Ольга уявляла свого рятівника, вона побачила високого хлопця з подряпаним вродливим обличчям. Партизан, у свою чергу, очевидно, був здивований тим, що посланцем Великої землі виявилось юне дівча.
Ольга мала при собі санітарні пакети і допомогла Валерієві перев’язати рану. Після він ніс дівчину ще метрів триста або чотириста, поки не видряпався на невисокий, майже голий горб, на плоскій вершині якого росло тільки три малесеньких ялинки та напівзасохлий кущ дроку з китицями вже зів’ялих, почорнілих квітів.
На Ольжин подив, саме тут Валерій вирішив сховатися до настання темряви. Стоячи навколішки і орудуючи ножем, він викопав біля ялинок неглибоку ямку, в якій би могли поміститися двоє, старанно замаскував її сухим листям, гілочками, шматочками кори і, впевнившись, що все зроблено як слід, із стогоном опустився на землю.
Тепер він лежав в окопчику, тремтячи всім тілом, і мовчав. Ольгу злякала ця тривала мовчанка. Вона доторкнулася до плеча юнака.
— Вам погано?
— Трохи морозить…
— Мені здається, ви втратили багато крові,
— Пусте. Рана невелика. Ти ж бачила: куля тільки черкнула по боці.
— Пов’язка тримається?
— Так, дякую, Олю. Руки в тебе золоті: і стріляєш влучно, і перев’язуєш гарно…
Дівчина спалахнула, сказала мало не плачучи:
— Не треба, Валерію! Я не можу пробачити собі того пострілу.
— Дурниці! Ти ні в чому не винна. На твоєму місці кожен би так зробив. — І знову лукавство в голосі: — Добре, що хоч гранату в мене не кинула. А хотіла?
— Хотіла, — після короткої паузи призналась Ольга. — Розумієте, я вирішила…
— Я все зрозумів, Олю, не треба…
Але дівчина не могла вже зупинитись. їй треба було виговоритись:
— А потім ця клята нога… Ви несете мене лісом, я бачу, як вам тяжко, а допомогти нічим не можу. І плачу від сорому і власної безпорадності.
Хвилину — другу мовчали. Раптом Валерій вимовив стиха, наче подумав уголос:
ebooksa