— Товаришу… — квапливо почав я, та він не дав мені закінчити.
— Де ви взяли фотографію і лист?
— Яку фотографію?
Він зціпив зуби так, що у нього під щоками вибугрилися жовна; тицьнув мені перед очі лист і фото. Аркуш був списаний крупним учнівським почерком. З фотографії дивилася на мене жінка, що тримала на руках дитя. Поряд неї дівчинка й хлопчик, які від урочистості наче аж заклякли. Це була, очевидно, селянська родина. Бійці, що товпилися за моєю спиною, теж розглядали фотографію, гаряче дихали мені в потилицю.
— Перший раз бачу, — здивовано здвигнув я плечима. — Негайно відведіть мене до вашого командира. У мене термінове донесення. Дорога кожна хвилина!
Артилерист знову шпигонув мене поглядом і почав читати листа вголос: “Дорогий наш татусю! Пише тобі дочка Світлана…”
Дівчинка повідомляла, що всі живі й здорові, мама працює на фермі, а вона вчиться, перейшла до четвертого класу, допомагає матері в господарстві, бавить меншу сестричку. В кінці були привіти і побажання хоробро битися з фашистами і повернутися додому здоровим. Звідки взявся цей лист? Чи не свого підсунув маленький боєць?
— Де знайшов листа? — запитав старший лейтенант.
— У нього. В кишені гімнастерки.
“Вусатий боєць. Поранений… — промайнуло у мене в голові. — Як же мені пояснити їм? Не можу ж я все розповідати першому-ліпшому лейтенантові…”
— А що я казав? — тріумфував маленький. — Вбив нашого, забрав його гімнастерку… Диверсант!
Цього разу слова маленького розлюченого бійця впали, здається, на благодатний грунт. Його версія всім починала здаватися переконливою. На мене впали гнівні погляди. Навіть старший лейтенант втратив витримку і вже не приховував свого упередження до мене.
Справа оберталася на зле. Невже доведеться викладати їм усю історію? Я не мав права це робити. Та чи й повірять вони, що сталося зі мною вночі. Мені й самому ті події видавалися зараз не зовсім вірогідними.
— Товаришу старший лейтенант, — сказав я якомога спокійніше, хоч всередині у мене все палало. — Думайте що завгодно, але за кого б мене не вважали, ви мусите негайно відправити мене в тил. Подзвоніть, нарешті. Я везу важливе повідомлення.
— Василю, що він верзе? — запитав велетень у чалмі, виходячи наперед і зазираючи в лице командирові.
Я вже давненько помітив дивну поведінку цього мовчазного бійця — він увесь час крутив головою, вдивлявся в обличчя товаришів, ніби намагався по рухах їхніх губ зрозуміти, що вони говорять.
— Стривай, Володько… — відтрутив його рукою старший лейтенант і квапливо підніс до очей бінокль, що звисав на грудях.
З заходу, звідти, де були гітлерівці, долинала посилена стрілянина. Всі мов по команді повернулись у той бік і завмерли, напружено прислухаючись. Старший лейтенант опустив бінокль.
— Всім, окрім Володьки і Петренка, по місцях!
Бійці, пригинаючись, розбіглися від нас. Тут я зрозумів, що старший лейтенант — єдиний командир на цій ділянці нашої оборони.
ebooksa