— Заблудитися? — іронічно запитав я. — На шосе? Позаду за два кілометри стоять наші танки. Я проїздив…
— А я не хочу, щоб ти потрапив у лабети червоних! — загорлав Рутнер. — Досить того, що ми втрапили… Розвертайся, поїдеш з нами. Моріц, сідай до нього в коляску.
Ну, думаю, тут мені й капут! Я здвигнув плечима і викинув останній козир.
— Пане фельдфебель, ви берете на себе відповідальність за те, що перешкодили мені виконати наказ, одержаний від вищого начальства?
Він щось сердито буркнув у відповідь. До мого мотоцикла вже йшов солдат у шкіряній куртці і шоломі. Лівою рукою він підтримував праву, забинтовану до ліктя.
— Що тут у тебе? — нахилився до коляски фельдфебель.
— Магазини до кулемета.
— А чому два шоломи?
“І як це я не здогадався викинути один? Кретин, яких мало на світі білому! Добре, хоч гімнастерку в передок запхав”.
— Другий товаришів. Я дуже поспішав…
Поранений танкіст умостився біля мене в колясці. Колона рушила. Фельдфебель на ходу скочив у сідло позаду водія, В колясці третього мотоцикла лежав солдат, засупонений ременем через спину, руки його звисали мало не до землі. “Везуть убитого”, — майнула в мене думка. Я ждав, поки проїде вся колона, щоб прилаштуватись у хвості: це не могло викликати підозри, машини, що рухалися, заважали розвернути мотоцикл. І це було останньою моєю надією… Але останній мотоцикліст зупинився, щоб пропустити мене. Аж тепер я помітив спину солдата, що сидів за кулеметом: цей мотоцикл мав прикривати вогнем колону.
Розвернувся. їхали нешвидко. Я зиркнув на пораненого і мовив співчутливо:
— Не пощастило вам… Як же воно вийшло?
— Як?.. — охоче і, як мені здалося, навіть із прихованою радістю обізвався він. — Повітряна розвідка, чорти б її побрали, донесла, що більшовики залишили позиції і відійшли до цієї… ну, як її… Одне слово, відійшли до іншого села.
— До станиці Рівнинної.
— Так, так. Нам наказали перевірити, промацати їх. Вийшли… Все добре, два мотоцикли попереду, танк і п’ять мотоциклів позаду. Наблизилися до передньої лінії оборони противника, почали обстріл — мовчать. Та лиш рушили вперед, пролунав постріл ззаду.
— Ззаду?
— Так, так, друзяко! В тім-то й річ, що стріляли з тилу. Вони спеціально поставили гармату так, щоб вести нам вогонь у спину. Яка броня у танка ззаду, сам знаєш… Вцілили в моторне відділення. Ми відкрили вогонь із кулеметів, почали башту повертати, а тут знову постріли. Один снаряд попав у башту. По-моєму, без пляшок із запальною сумішшю теж не обійшлося. Дуже швидко вся машина загорілася. Я вистрибнув, фельдфебель за мною. А лейтенант… його поранило чи оглушило. Фельдфебель хотів витягти і не зміг…
— Завтра ми помстимося за лейтенанта.
— Завтра ми їм дамо! — бадьоро погодився танкіст.
ebooksa