Він не відповів, знову звернувся до своїх:
— Хто бачив капличку або хрест?
— Та це ж на старій карті, — втрутився розвідник, що сидів у сідлі за кермом. — Більшовики давно зруйнували капличку, а хреста порубали.
Молодець, виручив! Я пройнявся щирою вдячністю до німця, який, сам того не відаючи, прийшов мені на поміч.
— Дозвольте глянути на вашу карту, — наполягав я. — Час не жде…
— Хто знає обер-лейтенанта… як прізвище?
— Обер лейтенант Вейдман, — відповів я з викликом.
Цього разу ніхто з розвідників не прийшов мені на поміч. Ніхто з них не чув про обер-лейтенанта Вейдмана. “Невже Макс помилився? — промайнуло в моїй голові. — Ні, не міг він помилитись… А може, я сплутав прізвище? Так точно ж пам’ятаю: обер-лейтенант Вейдман. Мабуть, такий обер-лейтенант існує, але він, очевидно, піхотинець. Розвідники не можуть знати прізвищ усіх піхотних офіцерів. Це природно”.
— Вейдман? — фельдфебель скептично скривив губи.
— Ви гадаєте, то я сплутав прізвище обер-лейтенанта? — насмішкувато пирхнув я. — Це виключено.
— Я не знаю такого…
— І я вперше почув це прізвище. — Я хотів додати, що обер-лейтенант всього лише два дні тому прибув у полк, з госпіталю, але стримався.
— Солдатська книжка при тобі?
Я вже не приховував своєї образи й обурення. Чорти його батька! Як поводить себе цей обгорілий фельдфебель!
— Пане фельдфебель, ви ж знаєте, що в таких випадках всі документи, листи й інші папери… — далі мало бути: “Здаються командирові на збереження”. Я не докінчив, бо й так все було зрозумілим.
— Полк, рота?
Розвідники притихли, ждуть моїх відповідей. Але, можливо, саме ці запитання і несуть мені порятунок. Я випростався у сідлі і без запинки, голосом, що наче аж дзвенів від образи, відрапортував фельдфебелеві, хто, якого полку, роти, назвав чини і прізвища командирів. Кінець кінцем, кожний гітлерівський солдат на моєму місці зрозумів би, що його в чомусь запідозрюють, і образився б. Мої швидкі і точні відповіді заспокоїли Рутнера. Розвідники втрачали цікавість до мене, завовтузилися на мотоциклах, розминаючи ноги і вибираючи зручніші пози.
— Пане фельдфебель, я можу запізнитися… — перейшов я в наступ.
Здоровило глянув на мене співчутливо.
— Ось що… Ти або ж плутаєш, або заблудився.