— Я не полонений і не німець. Це ви мене вважаєте за такого. Зараз усе з’ясується…
— Шнель, шнель! Розмови! — гримнув на мене маленький, але тицяти в спину автоматом перестав. — Бач, якої співає: знущаються з нього… А ви що з нашими полоненими робите, іроди?
— А крові тут у нього в колясці… — сказав раптом той, що в ряботинні. — Кого це він зарізав?
— Кого, кого, — наче зрадів маленький. — Може, поранений наш прийшов до пам’яті, брів дорогою, а він: “Сідай, підвезу”. І — чик!
— Ну, для чого такі дурниці? — оглянувся я на нього. — Чи він би сів до мене в коляску? Я ж у німецькій формі був.
— Ну й що? — не здавався маленький. — Не розібрав він форми в темноті. А ти й скористався…
Я тільки головою похитав — треба ж таке вигадати! Однак маленький верткий боєць продовжував шпиняти:
— Бідолаха поранений зрадів, що підвезуть його, врятують, а цей кинджальчиком його… Дуже просто!
Він дражнив, під’юджував мене, зловтішався, а я мусив мовчати. Що з ним вдієш?.. Я вибивався з сил, тягнучи мотоцикла, та все ж примітив і добре замасковані протитанкові гармати, і бійців, що визирали з окопів. Обіч дороги чорніло кілька свіжих, недавно насипаних брустверів, на яких лежали протитанкові рушниці. Боєць із підпухлими очима, що сидів на краю окопу, гукнув своїм:
— Хлопці, дивіться: їй-богу, фріц!
Ми порівнялися з танком, що стояв у спеціально викопаній траншеї. Тут наче з-під землі виріс старший лейтенант, артилерист, про що свідчили чорні птлиці. Забинтована ліва рука його булана перев’язі. За ним, накульгуючи і спираючись на палицю, йшов ставний боєць із пов’язкою на голові.
— Ось, товаришу старший лейтенант, приймай пташку зальотну! — пролунав писклявий голос маленького бійня.
Я випростався і, дивлячись в облямовані запаленими повіками очі старшого лейтенанта, підніс руку до скроні. Не долоню, а два пальці: тьху ти, бісова душа! І треба ж таке… Очевидно, він теж помітив ті два пальці і на моє привітання не відповів.
— Товаришу старший лейтенант, мені потрібен ваш командир. Терміново!
Він гостро подивився мені в очі і до конвоїрів:
— Обшукали?
— Авжеж. Мундир встиг скинути і перевдягся в нашу форму. Документів, карти нема. Знайшли ось що… — доповів низенький боєць і подав командирові якісь аркушики.
“Звідкіля взялись ці аркушики?” — здивувався я. При мені не було ніяких паперів, я ж перевірив усі кишені. Старший лейтенант глянув на один аркуш, розгорнув другий, почав читати. Богатир у “чалмі” зазирав через його плече, теж намагаючись прочитати написане.
— Товаришу старший лейтенант, в колясці повно крові і фінка… — сказав танкіст в синьому комбінезоні з чорним шоломом біля пояса. — Зарізав когось, мерзотник.
Артилерист одірвав очі від аркуша, глянув на закривавлений ніж.
ebooksa