— Пильність, — мовби відповідаючи на свої думки, сказав комісар. — Треба посилити пильність,
— Я не виступаю проти пильності, — заперечив начальник штабу. — Зрозумійте! Я обома руками голосую за найвищу пильність. Це наша альфа і омега, яка не потребує доказів. Але кожна медаль має свій зворотний бік. Надзвичайна, надмірна пильність неминуче викличе в партизанів невпевненість, перетвориться на свою протилежність, хворобливе взаємне недовір’я. Паніку, якщо хочете!
— Гільдебрандтові тільки цього й треба… — мовби про себе сказав Сіровол.
— Саме так! — радісно блиснув очима Висоцький, не сподівавшись такої підтримки з боку задерикуватого і впертого начальника розвідки. — Саме так! Гауптштурмфюреру тільки цього й треба.
— Коротше! — уже розсердився командир загону, якого завжди дратувала вишукана багатослівність колишнього викладача економіки. — Конкретно ти що пропонуєш?
— Хвилинку! Спочатку трохи статистики, кілька цифр. Відтоді, як загін отаборився в цих лісах, ми втратили вбитими… — Начальник штабу швидко почепив на носа окуляри, збираючись зазирнути в блокнот, але спохмурнілий при згадці про втрати командир загону підказав йому:
— Сховай свого поминальника. Тридцять два чоловіка втратили ми за два місяці.
— Більшість із них загинула зовсім недавно, в нічному бою біля “аеродрому”, — зажурено мовив комісар.
— Ну, цей бій на сумлінні… — Командир загону, не договоривши, залпом випив свій кисляк і стукнув порожньою квартою об стіл.
Запала ніякова мовчанка. Сіровол стояв, зціпивши зуби. У нього в потилиці знову з’явився знайомий біль, поки що розпливчастий, терпимий, але він знав: варто зараз розхвилюватися — біль стане нестерпним. Командир загону мав рацію — в кожній їх невдачі насамперед винен він. Така вже посада…
— Прошу мене вислухати, — квапливо, наче намагаючись згладити нетактовність командира, вигукнув начштабу. — Ми втратили тридцять два чоловіки, а разом з тим кількість бійців у загоні зросла: до наших лав влилося сто двадцять сім чоловік. Різко змінився національний склад. Кого в нас тільки немає! Крім росіян, українців, білорусів, чимало поляків, грузинів, вірменів, чехів, два німці, француз і навіть один циган.
— А чим тобі циган поганий? — невдоволено запитав командир загону, який особисто був причетний до долі цього бійця. — Запитай ротного — не нахвалиться. Чудовий, кмітливий боєць. Або ті ж німці. Для нас вони просто знахідка,
— Я теж не розумію, чому Іванові Яковичу не подобається так звана національна строкатість, — сказав комісар. — Навпаки, це ж наш плюс, досягнення.
Досадливо скривившись, начальник штабу замахав руками.
— Я знаю, що скаже комісар. Для нього важливий політичний бік. У звітах це виглядає чудово — в нас у загоні представники одинадцяти національностей, єдиний фронт проти нацизму, дружба народів, братерство і так далі. Але що ви скажете, коли оцю дружбу народів одного чудового дня гітлерівці накриють і знищать дощенту?
— Ви пропонуєте не допустити в загін тих, хто ненавидить гітлерівців і бажає воювати проти них? — запитав комісар, дивлячись на начштабу сердитими очима.
— Звідки ми знаємо, чого той охочий бити фашистів насправді хоче? — одразу заперечив Висоцький. — Приходить якийсь Янек або Тимко. Він, бачите, бажає стати радянським партизаном. Чужинці брата вбили, батька, матір чи ще кого там, а насправді… Перевір його! Ні документів, ні свідків. Та що документи! Коли треба, начальник гестапо може забезпечити свого агента будь-якими документами. От і шукай голки в стіжку сіна.
— Треба шукати! — комісар знову кинув виразний погляд у бік начальника розвідки.
Командир загону затис бороду в кулак, на якому синів татуйований якірець, обкручений линвою.
— Слухай, начштабу, подивись у свій поминальник: скільки там старих значиться й скільки оцих самих Янеків та Тимошів? Я тобі скажу: старих усього сім загинуло, решта — Янеки. Ти й цих, хто життям своїм за довір’я заплатив, теж запідозрюєш і перевіряти збираєшся?.. Ні, на анкети розраховувати не можна. Перевіряти треба на ділі, в бою.