— Довідаємося найближчим часом.
— Добре. Друге: кого взяли під збільшувальне скло в загоні?
— Нічим особливим похвалитися не можу, — скрушно хитнув головою начальник розвідки. — Пам’ятаєте, перед походом на Дубовляни ми наказали всім командирам простежити, чи не відлучається хто з бійців уночі?
— Тієї ночі відлучався лише один Домбровський, — сумно зітхнувши, сказав Колесник. — Він убитий. Дівчина так над ним, бідна, голосила… Хороший, відважний був боєць.
— Відважно бився в останньому бою Домбровський, — підтримав комісара Висоцький.
— Домбровський так і залишається в мене не виясненим… — сказав Сіровол і стиснув зуби.
— Як це так? — обурився вже Висоцький. — Людина загинула в бою, а ви й мертвого…
— Хіба шпигун застрахований від кулі? В бою кожного можуть убити. Навіть свої. На ньому ж не написано, що він їх агент.
— Зажди, капітане, — втрутився Бородань. — Ти казав тоді: двій помічник упевнений, що Домбровський тієї ночі ходив на побачення з дівчиною. Ти говорив з цією дівчиною? Вона підтверджує?
— Мало що вона скаже. А якщо вона була його спільницею? Він, вона і її дід…
— Товариші-братці, — з удаваним жахом схопився за голову Колесник. — До чого можна договоритися з переляку! Вже дійшли до дідусів і бабусь, на черзі немовлята… Давайте все-таки не втрачати почуття гумору.
— А що мені робити, товаришу комісар? — образився Сіровол. — Ворожий агент орудує в мене під носом, активно, нахабно. Тут не до гумору! Я повинен кожну ниточку хапати, кожен вузлик промацувати.
— Правильно! Але Домбровський поза підозрою. Я сам поговорю з цією дівчиною. Не зараз, пізніше, хай вона трохи заспокоїться.
— Це було б добре, — погодився Сіровол. — Але й з її дідом поговоріть… Щоб не було ніяких сумнівів. Тепер залишається Орест Чернецький…
— Саме Чернецький! — жваво підхопив начальник штабу. — По-моєму, це — ключ до розгадки. Дивіться: він передає одне, друге, третє донесення, а коли бачить, що підвів шефа, втікає з загону.
— Втікає… — недовірливо похитав головою Бородань. — А може, його вбито там, у Дубовлянах. Упав, а товариші не помітили.
— Ні, Василю Семеновичу, це відпадає, — сказав Сіровол. — Я з’ясовував. Кілька чоловік бачили Чернецького вже після бою.
— Будь ласка! — зрадів Висоцький, йому подобалася власна версія, яка розвіювала сумніви й знімала підозри з інших.
— А куди він утік? — Бородань глянув на начальника розвідки. — Скажи, капітане, куди він міг чкурнути? Може, до свого шефа, порозумітися? Так, мовляв, і так, трапилася помилочка, прошу змінити гнів на ласку. Ні, він не дурний, він розуміє — шеф під гарячу руку йому голову зітне. Логічно я міркую, товаришу начальник розвідки?
Очі командира загону сміялись.