— На коней, товариші! Провідники, наперед!
Ліхтарики згасли, загін вишикувався на лісовій дорозі й швидким кроком рушив до Дубовлян. Позаду впорожні рухався невеликий обоз. Візниками були легко поранені бійці. На останній підводі кіньми правили Валерій Москальов і Юрко Коломієць…
Понад дві години господарювали партизани в Дубовлянах.
Висоцький ретельно розробив план операції, намагаючись усе врахувати. Перш ніж прозвучав сигнальний постріл, спеціальні групи проникли в центр міста до казарм і до залізничної станції. Стрілянина розпочалась одночасно у всіх районах містечка. Здавалося, сили партизанів незліченні і наступають вони з усіх боків. Це спантеличувало гітлерівців, посилювало серед них паніку. Не встигали вони взятися за зброю й зайняти бойові позиції, як відразу ж потрапляли під обстріл. Партизанські спеціальні групи блокували будинок поліції, казарму, залізничну станцію, де було патрульне приміщення гітлерівців. У тому рейваху важко було щось зрозуміти, й більшість поліцаїв, знаючи, що на ранок партизани залишать містечко, розбіглися й поховалися де хто міг — по хлівах, садках, поміж кущами картоплі.
Опір гарнізону було зламано за якихось десять хвилин. Тепер партизанам залишалося зіпсувати колії і стрілки на станції, підпалити кілька об’єктів, знищити ті трофеї, яких не могли забрати з собою. На станційних коліях стояв ешелон з пшеницею й худобою. В двох останніх вагонах були військовополонені. їх виявилося більше ста п’ятдесяти чоловік. Бородань доручив комісарові взяти військовополонених під свою опіку, й Колесник, захопивши череду випущених з вагонів корів, перший із своєю групою залишив Дубовляни. Позаду, освітлюючи їм шлях, палали над містечком три факели — горіли маслозавод, тартак і станційні склади.
…Оберштурмбанфюрера Борцеля серед ночі розбудив телефонний дзвінок. Черговий офіцер доповів, що на ділянці Княжпіль — Дубовляни рух поїздів припинено, а над Дубовлянами видно заграву й звідти долинають вибухи. Зв’язку з Гільдебрандтом нема.
Начальник княжпільського гестапо не давав знати про себе до ранку, й Борцель почав здогадуватися, що справи гауптштурмфюрера зовсім погані і він, очевидно, просто боїться підійти до телефону. Борцель уже збирався вилетіти маленьким двомісним літаком на місце події, як йому сказали, що Гільдебрандт знайшовся.
— Гауптштурмфюрер, що в вас там скоїлось? — запитав Борцель, сподіваючись, що Гільдебрандт почне викручуватись, виправдуватись.
Але той виправдуватися не став. По-військовому чітко він відрапортував про нічну акцію партизанів і почав перелічувати, що їм удалося вивести з ладу.
— Ви забули вказати втрати… — перервав його Борцель.
— Рахуючи й охорону ешелону — тридцять сім убитих, п’ятнадцять поранених. Втрати поліції ще не підраховано.
— Вони забрали з собою цих військовополонених?
— Так, усіх до одного.
Голос Гільдебрандта звучав спокійно і якось байдуже, начебто мова йшла про речі, що не мали до нього жодного стосунку. Це розлютило Борцеля.
— Гауптштурмфюрер, ви розумієте, що натворили?
— Так, пане оберштурмбанфюрер.
— А ви розумієте, що цього випадку, на жаль, не можна буде замовчати, навіть якби я доклав усіх зусиль?
— Так, пане…
— Не перебивайте! — Борцель розпалився. — Ця акція, безсумнівно, набере найширшого розголосу, про неї стане відомо рейхсміністру, про неї згадуватимуть у наказах, її вивчатимуть на вченнях, вона, можливо, ввійде в історію військового мистецтва як класичний зразок партизанської тактики. Ви чуєте мене?
— Так, пане оберштурмбанфюрер.
ebooksa