Солдат клацає підборами, ставить мотоцикл на місце.
— Не вийшло… — спокійно говорить Макс, коли ми відійшли кроків за п’ятдесят. — Доведеться взяти біля штабу. Нічого, там навіть зручніше буде. — І раптом у голосі його почулася лукавинка: — Слухай, а ти на танку міг би поїхати?..
От бісів син! Жарти в нього на умі в такий час. Я здогадався: він хоче підбадьорити мене, зрозумів, мабуть, що зі мною діялося, коли солдат зчинив крик. Та, на диво, після пережитого я відчував себе спокійніше і впевненіше.
Ми йшли вулицею не крадучись, йшли в ногу, як і належить вишколеним солдатам, стиха гомоніли. Так було доти, поки не наблизилися до штабу, що розташувався в школі, і не побачили біля воріт три мотоцикли. Тоді в грудях моїх занив пекучий біль.
— Я піду вперед, займуся вартовим, — шепнув Макс. — Не гайся, сідай і жми. Щасти тобі!
Проходячи повз мотоцикл, він поплескав по сідлу одного з них і зник за хвірткою. Пора! Та ледве я зробив кілька кроків, як за поворотом вулиці почулася тріскотнява мотора і вузенький тремтливий промінь заметався по землі. Сюди, до штабу? Так! Ховатися вже пізно, тепер тільки вперед. Задерев’янілими ногами я підійшов до мотоциклів. Ось цей, крайній, буде мій. Кинув у коляску свій пакунок, натис на газ. Мотор завівся не одразу, мабуть, тому, що я нервував і припустився якоїсь помилки. Мотоцикліст уже освітив мене з ніг до голови і нараз загородив дорогу.
— Та проїжджай уже! — гукнув я, не тямлячи, як у мене ще повертається язик.
Той од’їхав геть, вимкнув фару, сказав по-приятельськи:
— Ну й дороги!
— Паскудство, а не дороги, — погодився я. — Це тобі не автострада на Нюрнберг.
Він засміявся. Я увімкнув фару і поїхав, набираючи швидкості. Позаду ніхто не кричав, не галасував, не стріляв, однак я не міг повірити в чудо і все ждав, ждав пострілів, вигуків, погоні. Але так і не діждався. На околиці станиці якісь дві фігури мелькнули в промені, я почув вигук: “Скрутиш в’язи!” Це були вартові. Ясна річ, для них я зв’язковий головної застави, який одержав у штабі пакет.
“Ну, а ти, дурню, боявся, — підбадьорював я себе. — Головне — кмітливість, і все буде гаразд”. Нагнувся, помацав рукою в колясці — два шоломи, магазини до кулемета і мій пакунок. Запхнув його у передок. Тієї ж миті мене підкинуло так, що я трохи із сідла не вилетів: мотоцикл, мов сполоханий кінь, шарпонувся до кювета. Ледве встиг вивернути його, як застогнав од нестерпного болю — в момент поштовху прикусив язика, і тепер в роті пекло, мов розпеченим залізом. Боліли і ноги, здається, я зідрав шкіру біля колін. Як це я прогавив кляту вибоїну? А ще ж попереджали дурня: “Скрутиш в’язи!” Довелося збавити швидкість. На дорозі —бомбові вирви, покинуті, розбиті, розчавлені машини і вози, трупи. Тут учора “попрацювала” гітлерівська авіація. Я їхав ніби через якесь фантастичне кладовище. Воно тяглося майже з кілометр. Фізичний біль у мене непомітно втих, наче витіснявся іншим, душевним болем. Я не міг розглядатися по боках і намагався швидше проїхати це місце. Та ось промінь фари вихопив із пітьми щось біле, розкидане по бруківці, я побачив розпотрошену валізу, а віддалік трупи жінки і дівчинки. Видно, хтось із гітлерівців квапливо рився у речах, розкидаючи навколо дитячі сукеночки.
Розбиті вози, машини, гармати траплялися все рідше і рідше, я додав газу. За словами Макса, передовий загін гітлерівців перебував десь за п’ять кілометрів від Біловодської. Він відійшов сюди після бою, що розгорівся учора ввечері і тривав до смерку. Наші зачепилися за якийсь рубіж, вчинили відчайдушний опір. Три гітлерівські танки підірвалися на мінах, чотири були чи то підбиті протитанковими гарматами, чи то підпалені пляшками із запалювальною сумішшю. Гітлерівці, не вводячи в бій головних сил, вирішили зачекати до ранку, коли авіація зможе допомогти їм.
Мені назустріч пройшли дві автомашини — вантажна й санітарна, потім я обігнав колону з п’яти танків, що рухались на схід, роз’їхався із зустрічним мотоциклістом. Мовчки козирнув колезі двома пальцями і помчав далі дуже вдоволений собою. Я й справді почував себе чудово. Нічне повітря, прохолодне й духмяне, било в груди, обвівало розпашіле лице, бадьорило все тіло. Це було фізичне відчуття радості буття, воно посилювало ту тривожно-горду радість, яку я переживав, усвідомлюючи, що здійснив щось близьке до подвигу. Я змалку мріяв про подвиг. Відтоді, як навчився читати книги, навіть раніше, коли тільки почув казку про Івана-царевича. Згодом мою дитячу уяву заполонили герої билин. Потім я познайомився з вершником без голови і капітаном Немо, з незвичайними пригодами Шерлока Холмса і Ната Пінкертона. Багато хто з тих, ким я захоплювався, з часом поступилися місцем Чапаєву і Павці Корчагіну. Кінофільм “Чапаєв” усі підлітки нашої вулиці дивилися разів десять і всі його діалоги знали напам’ять. Та як не дивно, поряд із знаменитим полководцем і кришталево-чистим палким комсомольцем залишився в моєму серці і герой раннього дитинства — казковий царевич, що мчав зі своєю нареченою на сірому вовкові.
Тепер я теж скакав ніби на сірому вовкові. Так, це смішно, зовсім по-дитячому, та вже, видно, таким я вродився диваком. Хоча й обставини, в яких опинився, були незвичайні, майже казкові: мчав уночі на мотоциклі, викраденому в ворогів, вітер шарпав поли, тільки моя царівна була далеко.
Не знаю, хто як, а я можу думати одночасно про абсолютно різні речі. Наче хлоп’як, уявив себе казковим царевичем у парчевому жупані, та водночас непокоївся про цілком реальну перешкоду на моєму шляху — десь зовсім близько мають бути передові пости гітлерівців, Вартові не сплять! Правда, я знав пароль і був добре озброєний. Те, що зв’язкові штабу вже помітили зникнення мотоцикла, не хвилювало мене. Ну, кому спаде на думку, що мотоцикл захопив радянський розвідник і мчить на ньому до своїх? Природніше припустити, що мотоцикл узяв хтось із своїх офіцерів, якому він знадобився ненадовго.
Попереду на шосе затемніло якесь непорушне громаддя. Танк! Він стояв до мене кормою, видно було стерті до блиску траки, вихлопну трубу, масивний гак. Поруч піднятої вертикально ляди стриміла голова в шоломі. Наче обминаючи вибоїну, я повів фарою і помітив другий танк, що був праворуч, за кюветом. Невже це і є передовий загін? Я зменшив швидкість: тут вихором не прошмигнеш— гармата і кулемет націлені на дорогу. Але й зупинятись не можна, треба дати зрозуміти, що я дуже кваплюсь.
Той, що був у люці, курив, прикриваючи долонями вогник сигарети. Його лиця я не бачив, хоча напевно знав, що він дивиться на мене без тривоги й особливої цікавості. І тут у мене виник неймовірний план дій: треба зупинитися, зняти з себе (аби не викликати підозри) автомат, залишити його в колясці і, вискочивши на танк, сказати якомога дружелюбніше: “Почастуй сигаретою, гренадер, а то очі злипаються. Мало в кювет не втрапив…” Тої миті, коли він чиркне запальничкою, непомітно спустити в люк гранату, висмикнувши перед тим запобіжне кільце. Граната сковзне униз, стукне, звичайно, об залізо. Мені треба сказати спокійненько: “В тебе впало щось?” — і відступити трохи. А вже після вибуху, коли здійметься тривога, загорлати: “Он вони!” —дати чергу з автомата і, стріляючи, помчати навздогін уявним радянським розвідникам. Піхто з гітлерівців не наважиться стріляти в спину своєму мотоциклістові, який переслідує противника…
Не знаю, як все це вийшло б у мене, коли б тієї миті, коли я зупиняв мотоцикл, на сході не пролунали приглушені відстанню гарматні постріли, кулеметні черги. Танкіст різко повернув голову у той бік, я вже не цікавив його. Гармати, зробивши п’ять — шість пострілів, замовкли, а кулеметна стрілянина розгоралась. Десь далеко в нічній пітьмі затремтів рожевий відсвіт.
— Що там? — спитав я.
ebooksa