— Наша розвідка. Напоролись…
— Доннер веттер! Дивись, не зівай! — вигукнув я, скочив на мотоцикл і помчав уперед, в напрямі пострілів.
Чому я відмовився від свого первісного плану? Чому танкіст не зупинив мене? Як я передбачив, що він не буде мене затримувати, не зніме тривоги і не дасть по мені черги? Таких запитань я собі не ставив: мені тоді було не до самоаналізу. В ті секунди я просто вірив, що він не стрілятиме вслід. І він не стріляв.
Вирушаючи в нелегку путь, я добре усвідомлював, що можу зіткнутися з багатьма несподіванками. Гітлерівська розвідка, що нишпорила десь попереду, була одним з неприємних сюрпризів, які заготувала для мене доля. Та лихо не без добра, тепер я знав одну дуже важливу для мене обставину — лінія оборони радянських військ проходить за якихось три — чотири кілометри, саме там, де тріпоче яскраве полум’я. Ціль зовсім близько. Розвідка, що повертається до передового загону, останній бар’єр, через який мусить проскочити на своєму сірому вовкові Іван-царевич у німецькій військовій формі…
Знову на дорозі сліди бомбардувань — перекинутий на бік грузовик, розтрощені вози, снарядні ящики, гармата, мертві коні. Так і лежать поряд в упряжі. Об’їхав я їх, вихопився на пагорок і побачив хижі промені, що жадібно нишпорили по землі. Мотоциклісти! П’ять променів — п’ять мотоциклів. Невже вони і в розвідку їздять? Яке нахабство: нічого не бояться, навіть роз’їжджають із засвіченими фарами!
Моторизована розвідка… Це було мені з руки. Німці змушені триматися дороги, мені ж найкраще перетягти свого мотоцикла через кювет, відкотити його якнайдалі убік і виждати, поки вони проїдуть мимо. Я похапцем вимкнув фару, заглушив мотор і тут же почув торохтіння машини, яка йшла назустріч. Попереду блимнула фара, я потрапив у промінь слабкого розсіяного світла. З видолинка виїжджав шостий мотоцикл, що йшов далеко попереду колони. Догрався! Ховатися пізно. Значить, шестеро проти одного… Ні, їх було більше. Коли я увімкнув фару, то побачив, що в колясках сидять по троє чи навіть по четверо. Вісімнадцять проти одного! Міст! Я мушу будь-що дістатися до своїх, перш ніж міст захоплять гітлерівські десантники, перевдягнені в радянську форму. Отож уперед!
Зустрічний мотоцикл з трьома фашистами уповільнив хід. Суворі, похмурі обличчя, наче з похорону їдуть. Я почав перший, не чекаючи запитань.
— Де командир?
— Зараз під’їде, — оглядаючи мене, сказав єфрейтор, що сидів за кермом. — Ти звідки?
На такі запитання можна було не відповідати, тим більше якомусь там єфрейторові. Я поспішав, мені терміново потрібен був командир. Вони мовчки дивилися, як я від’їжджав, але самі не рушили з місця. Очевидно, єфрейтор вирішив заждати колону, він зрозумів, що я везу наказ. Хтось із них обов’язково дивиться мені вслід, тепер вже не звернеш з дороги, не сховаєшся, зустрічі не минути. А далеке вогнище палало яскравою, пломінкою зіркою, кликало мене. П’ятнадцять проти одного. Коли не рахувати тих, що зосталися за моєю спиною. Коли не рахувати… Ось і вони! їдуть повільно, з невеликими інтервалами. Передній мотоцикл зупиняється. Я хвацько, як мовиться, на повному скаку, підлітаю до них.
— Де командир?
Мовчання. Всі лише похмуро дивляться на мене. Невже щось запідозрили? У чому ж справа? Я хотів повторити запитання, але нараз із коляски іншого мотоцикла обізвався плечистий гітлерівець у шкіряній куртці.
— Я командир.
— Обер-лейтенант Вейдман? — я підніс праву руку до скроні.
— Який Вейдман? Я фельдфебель Рутнер. Щойно взяв на себе командування…
Фельдфебель неохоче виліз із коляски, підійшов до мене. Здоровило, вищий від мене на цілу голову. Але що за вигляд у нього — лівий рукав і пола куртки розідрані, ні — вигоріли, лице в сажі. Взяв на себе командування… Я зиркнув на далекий вогонь мого маяка і зрозумів, що то горить танк, їхній танк! Не можна було гаяти жодної секунди, мене могли врятувати лише ініціатива, натиск. їхній командир загинув, а фельдфебель…
— Де ваш командир?
— Чого тобі треба? Я командир.
— Де той офіцер, від якого ви перебрали командування?
Знову мовчання, важкий погляд спідлоба. Фельдфебель відводить очі, облизує губи.
ebooksa