— В чому справа, пане фельдфебель?
— Чого ти горланиш? — почав сердитись Рутнер і додав сумовитим тоном: — Нашого лейтенанта вже нема… залишився в танкові…
— Чому лейтенант? Мені потрібен обер-лейтенант Вейдман!
— Я кажу тобі: з нами не було обер-лейтенанта, — уже розсердився Рутнер. — Нашим командиром був лейтенант, лейтенант Ріске.
— Що за чортівня! — вигукнув я, очевидячки спантеличений і стурбований зникненням обер-лейтенанта. — Ви звідки вийшли? З Біловодської?
— Ні.
— От чортівня! — повторив я у відчаї і додав газу, показуючи що збираюся їхати далі. — Де росіяни?
Фельдфебелю щось не сподобалося. Він ще уважніше оглянув мене.
— Росіяни біля нашого танка. У них там гармати, кулемети… Можливо, є навіть танки.
— За чотири кілометри звідси?
— Мабуть, менше, — знехотя відповів Рутнер. — Кілометрів зо три з половиною.
— Слава богу, — полегшено зітхнув я. — Розумієте, пане фельдфебель, о третій нуль-нуль на шосе має вийти група обер-лейтенанта Вейдмана. Мені необхідно зустріти її.
Рутнер глянув на ручний годинник.
— В якому місці?
— Десь за кілометр звідси.
Німець обернувся до своїх.
— Хто бачив дорогу?
Розвідники мовчали. Фельдфебель подивився на мене:
— Там нема ніякої дороги. Е, любий мій, не зіб’єш. Доріг тут багато, всіх ти не міг запам’ятати. Триматись до кінця!..
— Ви, очевидно, не помітили її. Польова дорога виходить на шосе справа від хутора Щастя. — Я не вигадував: хутір Щастя справді був кілометрів за шість, але дорогу, що вела до нього, я вже проїхав. Як не є, вивчав карту, пам’ятав назви і розташування всіх станиць і хуторів назубок. — На карті це місце позначене: там неподалік мусить бути капличка або хрест. — Здається, я занадто багато базікав, і в моєму голосі з’явились зрадливі, тужні нотки. — Пане фельдфебель, у вас є карта?