Цієї ночі Сіровол мав не так уже й багато роботи. Не минуло й півгодини, як хутір залишило ще два листоноші. Один рушив у бік Кружно, другий — до Дубовлян. Кожен мав схований шматочок тонкого березового лубу з видряпаними на них знаками запитання й оклику і з закарлючкою, однаково схожою на літеру “З” і цифру “3”. Це означало: “Слідкуйте за обстановкою. Повідомляти терміново. Третій”. Підготовка групи, в завдання якої входило викрадення поліцая, теж не забрала багато часу. Ернст Брюнер, вислухавши Сіровола, тільки глянув на свого товариша й сказав: “Хороше. Це буде зроблений лютче, як не можна”. Десь опівночі четверо рушили в темінь — двоє з них були в німецькій формі.
Коли Сіровол повернувся до своєї хижі, боєць-вістовий, що жив із ним, відчиняючи двері, сказав сонним голосом:
— Товаришу капітан, тут бабуся вам залишила навар якийсь із сіна. Каже, для голови.
У кімнаті пахло ромашкою, чебрецем. Засвітили каганець. На лавці стояв обкутаний ганчір’ям казанок і дерев’яні ночви, накриті чистим рушником. “Поможе чи не поможе, а ти спробуй, небоже, — подумав Сіровол. — Принаймні гірше не буде”. Сіровол старанно змив голову й ліг, скинувши тільки чоботи. Цієї ночі начальник розвідки міг спати. І народна медицина зробила своє: він заснув, як тільки голова його доторкнулася до подушки.
ЗАГАДКОВІ МАЛЮНКИ
Сіроволу здалося, що він тільки-но заплющив очі й відразу прокинувся. Але в кімнаті було видно. Біля ліжка стояв молоденький русявий боєць з лівою рукою на черезплічнику. Капітан упізнав його — Коломієць, за кличкою Художник.
— Товаришу капітан, за наказом начштабу прибув у ваше розпорядження.
Начальник розвідки скочив на ноги, глянув на годинник — п’ята нуль-нуль. Оце так дивина! Голова була свіжа, ясна. Поки взував чоботи, згадав і обговорення плану в штабі, і кого куди послав уночі, і що в якій черговості треба зробити сьогодні. Коломієць вичікувально дивився на нього. Ніжне, наче в дівчини, обличчя, в сірих наївних очах — доброта й смуток. Він — киянин, що закінчив перед війною школу з відзнакою і готувався до вступу в художній інститут. Скільки знає його Сіровол, усе смуток в очах. Воювати навчився, а до війни звикнути не може. В поході квіточки на свій автомат чіпляє…
— Юрком, здається, кличуть?
— Юрком, товаришу капітан.
— Слідчим працювати не доводилося?
Юрко зрозумів, що начальник розвідки жартує, і відповів ніяковою усмішкою.
— Що ж, доведеться попрацювати. Будеш стежити за хлопцями, кожен крок на замітку.
Щось здригнулося в очах бійця.
— Так, за своїми, за своїми, — з серцем сказав Сіровол.
Капітан любив розвідувальну роботу, але стеження в самому загоні завжди було обтяжливим для нього, залишало в душі щось неприємне. Тому він відразу здогадався, які почуття виникли в серці юнака. Обличчя Юрка порожевіло, стало винуватим, наче в хлопчика, якого спіймали на негарному вчинкові. Якщо так буде й далі, то користі з такого помічника буде мало. Треба вселити в його серце несамовите бажання будь-що-будь знайти таємного ворога, змусити думати про це вдень і вночі.
— Юро, ти художник і повинен пам’ятати дитячі малюнки. З отакими, приблизно, підписами: “В цьому лісі, окрім оленя й птахів, є ще й змія. Знайдіть її!”
— Звичайно, — трохи розгубився боєць, ще не розуміючи, куди хилить капітан. — Малюнки-загадки.
— Як їх малюють?
— Перш за все треба гарненько сховати додаткове зображення, аби воно не впадало у вічі. Якщо це змія, то складовою частиною її зображення можуть бути кінчик гілки, вигин рота, а головою — око оленя.