— Значить, треба уважно розглянути всі роги й очі?
— Не тільки. Кожен штрих! Звичайно, такі рисунки виконуються штрихами. Іноді треба розглядати його, обернувши догори ногами.
— Кожен штрих, кажеш. Чудово! Ти зрозумів своє завдання, Юро. До нас у загін заповзла гадюка. її треба знайти. Але це, звичайно, набагато складніше, ніж на дитячому малюнку-загадці. Тому, що гадюка ця, як ти розумієш, у людській подобі, а в нас у загоні близько трьохсот чоловік. От і шукай, де її голова і хвіст.
Юрко дивився на начальника розвідки широко розкритими очима. Він, видно, зважував значимість покладених на нього обов’язків, міру відповідальності і свої сили. І, звичайно, не міг позбутися неприємного почуття, викликаного думкою, що йому доведеться ніби шпигувати за своїми товаришами по зброї.
— Чого мовчиш? Не подобається робота? Треба, Юро…
— Я розумію, товаришу капітан, — боєць облизав губи. — Постараюсь. Правда, я ніколи… Просто не знаю своїх здібностей. Навіть не уявляю…
— Особливих здібностей не треба. Бажання, старанність і трохи кмітливості. Робота буде копіткою. Добре ти сказав: кожен штрих. Доведеться помічати кожен крок, кожну підозрілу деталь і гарненько аналізувати, вловлювати можливий зв’язок, робити висновки. Часом навіть корисно буде перевернути картинку догори ногами.
Сіровол помітив, як здригнулися в нерішучій усмішці губи бійця.
— Ти з другої роти? Ось перше тобі завдання: йди в свою роту й шепни по секрету, що, мовляв, сьогоднішня операція відміняється, а завтра вночі ми нападаємо на Кружно.
— На Кружно, — з готовністю повторив Юрко й проковтнув слину.
— Звідки довідався — ні слова. Постарайся спершу зустрітися з командиром роти віч-на-віч й передати від мене подвійний привіт.
— Подвійний, — кивнув головою боєць. — Віч-на-віч…
— От і все. Владнаєш цю справу й повертайся до мене. Не переживай, спокійненько. Правда за нами, ворога здолаємо!
Цього разу хлопець не стримав широкої усмішки, але очі все ж залишилися сумними. Він пішов, а Сіровол обмився до пояса холодною водою і сів за роботу.
У зошиті тридцять вісім рядків, заповнених “абракадаброю”. Схоже на щоденник: на початку кожного рядка дата, мовби людина відзначала тільки їй зрозумілими значками події кожного дня. Насправді це був список деяких нових бійців загону, які не викликали в капітана цілковитого довір’я, й відповідні примітки. Сіровол завів свій “кондуїт” відразу ж після того, як загін перебазувався з білоруських лісів у район, де українські села й хутори перемішалися з польськими. Він перший зрозумів небезпеку, що чаїлася в новій обстановці. Крім гітлерівців, у цих краях потрібно було остерігатися бандерівців, банд польських націоналістів. Звичайно, якби партизани, як це пропонував Висоцький, не приймали в загін новачків, у Сіровола було б спокійніше на душі, але він не міг погодитися з начштабу. Як відмовити людям, що горять бажанням мстити гітлерівцям? Але “кондуїт” довелося завести…
Кожен із цих тридцяти восьми не викликав у капітана особливої довіри, кожен із них, на його думку, міг виявитися засланим у загін шпигуном. Але сімох із тих, хто потрапив до “кондуїту” начальника розвідки, вже не було в живих. Вони загинули в останніх боях. Троє поляків, троє українців і росіянин, колишній військовополонений, заплатили, як справедливо сказав Бородань, своїм життям за виявлене їм довір’я. І Сіроволу було тяжко дивитися на рядки, помічені перед датою маленьким кружечком. Він тяжко завинив перед загиблими.
Зараз список доведеться збільшити. “Серед оленів і птахів повзає змія. Знайдіть її!” Позаминула ніч не дала нічого, крім підтвердження, що змія існує. Сіровола найбільше дивувала швидкість, з якою агент передавав свої донесення. Очевидно, все ж має передавач. Де ж він зберігає його?
За вікном почулися звуки губної гармошки. “Тиха вода, тиха вода бережки зносить…” Вулицею пройшли троє молодцюватих партизанів і двоє хуторських дівчат у барвистих хустках. На гармошці грав фельдшер Богданюк, дівчата співали. “А що, як одна з таких дівчат радистка? Агент їй шепнув на вушко милі слова, а вона вночі відстукала їх… Моєму помічникові роботи вистачить, без діла не сидітиме. Невід доведеться закидати широко”.
Роботи у Сіровола в цей день виявилося більше, ніж він гадав. Спочатку події розвивалися точно за розробленим планом. Невдовзі після того, як Юрко Коломієць пішов у другу роту, з’явився Долгих. Він приніс клаптик чистого паперу — Вірний підтверджував відомості, передані напередодні. Потім повернулися інші листоноші. Той, що ходив у Кружно, пошти не приніс — у Кружно спокійно. Листоноша, що обслуговував дубовлянську “поштову скриньку”, вручив Сіроволу клапоть пожовклого аркуша з якоїсь польської книги. На одному боці Сіровол, який добре знав польську мову, прочитав таке: “впав на коліна, поцілував край її сукні. Пані Марія, вислухавши признання юного рицаря, відрізала один із своїх розкішних золотистих локонів, перев’язала його шовковою стрічкою й про…” Кохання прекрасної пані і юного рицаря не викликало інтересу в Сіровола. Він перевернув аркуш. Тут ішлося про інше, “…пролетів на змиленому коні й зупинився біля будинку воєводи. Швидко все місто довідалося про прибуття гінця. Стривожені городяни збиралися на вулицях, висловлювали свої припу…”
Безперечно, ці рядки з якогось старовинного роману й були донесенням. У Дубовляни прибув “гінець”, там стривожилися, готуються відбити напад партизанів. Отже, помилки бути не може. Інформація Вірного підтверджується іншим розвідником.