Вона осягала цей факт своїм жвавим розумом, а тоді кидала ніби нелогічну репліку, яку він сприймав як найвищу мудрість, бо, власне, так воно й було:
— Ну а ти? Ти теж там народився.
Він і тут мав готову відповідь.
— Це інше. Десять років я був за кордоном. Тато ніколи не виїжджав з Костаґуани так надовго, та й було це понад тридцять років тому.
Вона стала першою, до кого він озвався після одержання звістки про батькову смерть.
— Це вбило його! — сказав він.
Діставши цю звістку, він рушив прямісінько за місто і йшов навпростець білою дорóгою під опівденним сонцем, аж поки ноги самі принесли його до напівзруйнованого палаццо і він опинився віч-на-віч із нею у передпокої — величній, але обдертій залі, де подекуди під голими латками стінних панелей звисали довгі клапті дамастової тканини, почорнілі від вологи й часу. З меблів там було одне-однісіньке позолочене крісло з поламаною спинкою і восьмикутна колоноподібна підставка, на якій стояла важка мармурова ваза з різьбленими масками та гірляндами квітів — тріснута з гори до низу. Чарлз Ґулд був увесь у білому дорожньому поросі, що осів на його черевиках, на плечах, на кашкеті з двома козирками. Лице йому заливав піт, а в правиці без рукавички він стискав грубого дубового ціпка.
Вона вийшла йому назустріч, і троянди її великого солом’яного капелюха відтінювали її надзвичайну блідість, а в обтягнутій рукавичкою руці погойдувалася світла парасолька, — вона прихопила її, збираючись зустріти його біля підніжжя пагорба, де під мурованою огорожею виноградника ростуть три тополі.
— Це вбило його! — повторював він. — Він міг прожити ще багато років. У нашій родині живуть довго.
Вона була надто приголомшена, аби бодай щось відказати, а він уп’явся пронизливим застиглим поглядом у тріснуту мармурову урну — так, наче вирішив навіки закарбувати її в пам’яті. І лише коли він двічі випалив: «Я прийшов до тебе — я прийшов просто до тебе…» — не в змозі закінчити фразу, — їй відкрилась уся гірка трагедія тієї самотньої мученицької смерті в Костаґуані. Він схопив її руку, підніс собі до вуст, і цієї миті вона, впустивши парасольку, злегка поплескала його по щоці, пролепетавши: «Бідолашний хлопчику…» — і заходúлась витирати заплакані очі під загнутими донизу крисами свого капелюха, — дуже маленька у своїй простій білій сукні, майже як дитина, що загубилась і плаче серед занепалої пишноти цієї шляхетної зали, а він стояв поруч, знову без жодного руху споглядаючи мармурову урну.
Потім вони вийшли на довгу прогулянку, не кажучи ні слова, аж раптом мовчанку порушив його вигук:
— Так. Але якби ж він лише впорався з цим так, як належить!
І тоді вони зупинились. Скрізь лежали довгі тіні — на пагорбах, на дорогах, на огороджених оливних гаях: тіні тополь, диких каштанів, господарських будівель, кам’яних мурів, і калатання дзвону, що сухо і сторожко лунало в повітрі, нагадувало пульсацію вечірньої заграви. Її вуста були напіврозтулені — неначе вона дивувалася, що він дивиться на неї не так, як зазвичай. Бо зазвичай він бував безумовно схвальний і уважний. У розмовах з нею він ставав найтрепетнішим і найшанобливішим із диктаторів — ставлення, яке безмірно її тішило. Воно утверджувало її владу, не принижуючи його гідності. Ця тендітна дівчина з маленькими ногами, маленькими руками, маленьким личком і голівкою, яку принадно обтяжували розкішні кучері, зі своїм дещо завеликим ротом, від якого, щойно він лише розтулиться, наче віяло ароматом щирості і щедрості, мала вибагливу душу досвідченої жінки. Понад усе, понад усі лестощі вона дбала про те, аби бути гордою за свого обранця. Але тепер він, власне, зовсім на неї не дивився і вид мав напружений і неосмислений, що й природно для чоловіка, який задивився в нікуди поверх голови молодої дівчини.
— Ну так. Це було страшенно несправедливо. Вони геть його занапастили, бідолашного старенького. О, чому він не дозволив мені повернутись до нього? Але тепер я знаю, як із цим упоратись.
Вимовивши ці слова з величезною впевненістю, він опустив очі на неї й ураз опинився в полоні горя, сумнівів і страху.
Мовляв, єдине, що він хоче тепер знати, — це те, чи любить вона його досить сильно — чи насмілилася б помандрувати з ним так далеко. Він ставив їй ці запитання тремтячим від тривоги голосом — бо ж був він чоловік рішучий.
Любить. Насмілилася б. І негайно майбутня господиня дому, куди вчащатимуть усі європейці Сулако, фізично відчула, як земля попливла їй з-під ніг. Земля взагалі зникла, навіть звук дзвону. Коли її ноги знову торкнулися твердого ґрунту, дзвін у долині ще дзвонив; часто дихаючи, вона підняла руки, щоб поправити зачіску, і глянула в обидва кінці кам’янистої доріжки. На щастя, там не було ні душі. Тим часом Чарлз, ступивши однією ногою до сухого пилявого кювету, підібрав відкриту парасольку, яка скотилася була туди з войовничим звуком барабанного дробу. По-буденному, хоч трохи збентежений, простягнув її дівчині.
Вони пішли назад, а коли вона легко взяла його під руку, перше, що він вимовив, було:
— Це удача, що ми зможемо поселитись у прибережному місті. Ти вже чула його назву. Це Сулако. Я такий радий, що бідолашний батько придбав той будинок. Він купив там великий дім багато років тому, аби в головному місті того, що зазвичай називають Західною провінцією, завжди була «каса» Ґулдів. Колись, маленьким хлопчиком, я прожив там з моєю дорогóю мамою цілий рік, а бідолашний батько тим часом був у справах у Сполучених Штатах. Ти станеш новою господинею «каси» Ґулдів.
А згодом, у незаселеному закутку палаццо — понад виноградниками, мармуровими кручами, соснами та оливами Лукки — він ще сказав:
ebooksa