У той час Ностромо вже прожив у Костаґуані досить довго, і встиг набити собі щонайвищу ціну в очах капітана Мітчелла. Ясно, що він належав до тих безцінних підлеглих, мати яких у своєму підпорядкуванні — законна підстава для хвастощів. Капітан Мітчелл пишався своїм умінням розбиратися в людях, але не був егоїстом, і на ґрунті цієї його невинної гордині вже розвивалась манія «позичати мого капатаса карґадорів», яка рано чи пізно мала звести Ностромо особисто з кожним європейцем у Сулако, і то в ролі такого собі універсального повірника, генія метикуватості в його власній життєвій сфері.
— Цей чолов’яга відданий мені тілом і душею! — не раз стверджував капітан Мітчелл, і хоча, напевно, ніхто не міг пояснити, чому це так має бути, однак, з огляду на їхні стосунки, годі було сумніватися в цих словах, — засумніватись могла б хіба що людина такої прикрої ексцентричної вдачі, як доктор Моніґем, чий короткий скептичний сміх виражав якимось дивом безмежну недовіру до всього людства. Не те щоб доктор Моніґем забагато сміявся чи розкидався словами. У доброму гуморі він був страшенно мовчазний. Коли ж був не в гуморі, то люди лякались неприхованої зневаги в його словах. Лише пані Ґулд могла втримати у прийнятних рамках його скепсис щодо мотивації людських вчинків, проте навіть їй (з нагоди, не пов’язаної з Ностромо, і лагідним, як на нього, тоном), навіть їй доктор якось сказав:
— Власне, немає нічого безглуздішого, ніж вимагати, щоб людина судила інших так само поблажливо, як і саму себе.
І пані Ґулд поспішила змінити тему. Про цього англійського лікаря ходили дивні чутки. Як переказували пошепки, багато років тому, за часів Ґусмана Бенто, він був замішаний у змові, яка була викрита через зраду і, як то кажуть, втоплена в крові. Лікар був уже сивий, мав голене зморшкувате обличчя цеглистої барви, а його картата фланелева сорочка та стара засмальцьована панама були основним викликом умовностям Сулако. Якби не бездоганна чистота його медичного одягу, його можна було б прийняти за одного з тих розхристаних європейців, які самим своїм виглядом ображають добропристойність іноземної колонії чи не в усіх екзотичних частинах світу. Коли молоді леді Сулако, чиї миловидні личка цілими гронами прикрашали балкони на вулиці Конституції, бачили, як він у короткій лляній куртці, недбало накинутій поверх картатої фланелевої сорочки, прохóдив мимо, накульгуючи й похиливши голову, то казали одна одній:
— Он сеньйор доктор іде за викликом до доньї Емілії. Він одягнув свого жакетика.
Висновок був правильний. А от глибший сенс був прихований від їхнього короткого розуму. Ба більше, вони й не надто забивали собі голови думками про доктора. Був він старий, бридкий, вчений — і трохи «
Пані Ґулд тримала двері свого старого іспанського дому (одного з найкращих у Сулако) відчиненими і щедрою рукою роздавала маленькі житейські милості. Роздавала їх з простотою і шармом, бо керувалась несхибним чуттям вартостей. Вона була надзвичайно обдарована у мистецтві людського спілкування, яке полягає в тонких нюансах самозабуття та навіюванні всеосяжного порозуміння. Чарлз Ґулд (а Ґулди, які вкоренились у Костаґуані трьома поколіннями, завжди вирушали здобувати освіту й одружуватись до Англії) уявив, що закохався в здоровий глузд своєї майбутньої дружини, як це зробив би будь-який інший чоловік на його місці, але це не пояснювало того, наприклад, що цілісінький розвідувальний табір, від наймолодшого з юнаків до їхнього зрілого шефа, тільки й шукав нагоди якомога частіше згадувати в розмовах посеред високих шпилів Сьєрри дім пані Ґулд. Якби хтось розповів їй, що на самісінькій межі снігів у горах над Сулако її ім’я — в усіх на вустах, вона б запротестувала, тихо сміючись і здивовано округлюючи сірі очі, та сказала б, що це не її заслуга. Але невдовзі, трохи напустивши на себе замисленості, знайшла б пояснення. «Звичайно ж, ці хлопчики й не сподівалися зустріти тут бодай якусь гостинність. І гадаю, що вони тужать за домівкою. Кожен, певно, завжди трохи тужить за домом».
Їй завжди було шкода людей, охоплених ностальгією.
Чарлз Ґулд — уродженець Костаґуани, як і його батько, худорлявий і високий, з вогненно-рудими вусами, точеним підборіддям, ясно-блакитними очима, золотаво-каштановим волоссям, тонкими рисами обличчя та свіжим рум’янцем — мав такий вигляд, ніби щойно прибув з-за океану. Його дід збройно боровся за незалежність під проводом Болівара[45] у складі того англійського легіону, якому на полі бою в Карабобо віддав честь сам великий Визволитель, назвавши їх рятівниками своєї батьківщини. За часів Федерації один із дядьків Чарлза Ґулда був обраний президентом тієї-таки провінції Сулако (іменованої тоді державою), а згодом його поставили під церковний мур і розстріляли за наказом несамовитого уніоністського генерала Ґусмана Бенто. Того самого Ґусмана Бенто, який, ставши згодом довічним президентом, зажив лихої слави через свою люту й нещадну тиранію, і слава ця сягла епогею в народній легенді про явлення кривавого привиду, чиє тіло забрав сам диявол власною персоною, викравши його з цегляного мавзолею в наві церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що в Санта-Марті. Принаймні так священники пояснювали зникнення тіла босоногій юрбі, яка в побожному страсі ринула в храм, аби повитріщатись на діру в стінці потворної цегляної скрині перед великим вівтарем.
Крім дядька Чарлза Ґулда, лихої пам’яті Ґусман Бенто стратив ще силу-силенну людей, але саме завдяки родичеві — мученикові в ім’я аристократії — олігархи Сулако (це за фразеологією часів Ґусмана Бенто, — а тепер вони звуться «бланко» і відмовились від ідеї федералізму), тобто родини чистокровного іспанського походження, вважали Чарлза за свого. З такою-от сторінкою в родоводі годі бути чистокровнішим костаґуанеро, ніж дон Карлос Ґулд; а втім, у нього була така характерна зовнішність, що простолюд називав його не інакше як «інґлез» — англієць із Сулако. Він більше скидався на англійця, ніж якийсь випадковий турист, на кшталт прочанина-єретика, — та в Сулако таких і не бачили. Він більше скидався на англійця, ніж молоді залізничні інженери з новоприбулої партії, ніж будь-який персонаж із мисливських картинок у номерах «Панча»[46], що доходили до вітальні його дружини з двомісячним, чи й більшим запізненням. Тим-то і вражало, що він аж так природно говорив іспанською (кастильською, як кажуть місцеві) чи індіанським діалектом тубільців — без жодного англійського акценту. Та було щось таке невитравне в усіх цих костаґуанських Ґулдах-предках — визволителях, першопрохідцях, кавових плантаторах, комерсантах, революціонерах, — що він, єдиний представник третього покоління у Південній Америці, де склався свій особливий стиль верхової їзди, й далі скидався на достеменного англійця навіть верхи на коні. І це не глузлива характеристика в манері
Його шлях пролягав уздовж старої іспанської дороги — як казали в народі, Каміно-Реаль[48], — єдиного пережитку монархії та самої її назви, зненавидженої старим Джорджо Віолою, — монархії, сама тінь якої щезла з цієї країни, бо й велику кінну статую Карла IV, що біло височіла на тлі дерев при в’їзді до Аламеди, знали вже як Кам’яну Коняку — так її звав і сільський люд, і міські жебраки, котрі спали на східцях довкола п’єдесталу. Інший Карл, завертаючи коня ліворуч — і копита швидко зацокали по шпаристій бруківці, — дон Карлос Ґулд, у своєму англійському вбранні мав вигляд недоречний, і все ж більш тутешній, ніж вінценосний лицар, який стримує віжками свого румака на п’єдесталі понад сплячими леперо, піднісши мармурову руку до мармурових крисів капелюха з плюмажем.
Покрита патьоками від дощів статуя короля-вершника з тим невиразним натяком на вітальний жест наче уособлювала незворушність перед лицем політичних змін, які позбавили її самого її імені, та й інший вершник, добре знаний у народі, живий-живісінький верхи на своєму зграбному світлоокому скакуні сірої масті, не був схильний відкривати комусь своє серце, так само і його англійський кітель був застебнутий на всі ґудзики. Дух його зберігав стійку рівновагу, ніби знаходячи прихисток у безпристрасній сталості особистих та публічних правил доброго тону на його батьківщині, в Європі. Однаково спокійно мирився він і з жахливою звичкою сулакських леді покривати собі обличчя таким товстим шаром перлової пудри, аж воно ставало подібним до білого гіпсового зліпка з прекрасними живими очима, і зі специфічними міськими плітками, і з нескінченними політичними перемінами, постійним «порятунком країни», який його дружині здавався кривавою хлоп’ячою грою в убивства і грабунки, в яку з жахливою серйозністю грають розбещені діти. У перші роки свого життя в Костаґуані ця маленька леді аж кулачки стискала, сердита, що нездатна сприймати суспільне життя країни настільки серйозно, як на те заслуговує сліпа жорстокість уживаних тут методів. Вона вбачала в усьому цьому комедію, наївне придурювання й аж ніяк не щиру монету — щирим був лише її власний жах і обурення. Чарлз, дуже спокійно покручуючи свої довгі вуса, взагалі уникав суперечок з цього приводу. Втім, одного разу він лагідно їй зауважив:
— Здається, люба, ти забула, що я тут народився.
Ці слова змусили її примовкнути, неначе вони були раптовим одкровенням. Мабуть, її позицію змінив уже сам факт народження її чоловіка в цій країні. Вона мала до нього велику довіру, і то завжди. Попервах він вразив її уяву своєю несентиментальністю, тією самою умиротвореністю духу, яку вона подумки розцінила як ознаку досконалого володіння мистецтвом жити. Дон Хосе Авельянос, їхній сусіда через вулицю, державний муж, поет, чоловік культурний, який представляв свою країну при кількох європейських дворах (і перетерпів невимовні приниження у статусі політв’язня за часів тирана Ґусмана Бенто), полюбляв проголошувати у вітальні доньї Емілії, що Карлос має всі риси англійської вдачі у поєднанні з серцем істинного патріота.
Пані Ґулд підняла очі на витончене, рум’яне й засмагле обличчя свого чоловіка, але він навіть не моргнув у відповідь на те, що міг почути про свій патріотизм. Можливо, тому, що він щойно зійшов з коня, повернувшись із копальні, — бо ж був настільки англійцем, щоб не зважати на найспекотніші денні години. Посеред патіо[49] біля його п’ят Басіліо у білій лляній лівреї, підперезаній червоним поясом, швиденько присідав навпочіпки, аби відстібнути важкі тупі остроги, а тоді сеньйор управитель підіймався сходами на галерею. Ряди рослин у вазонах, вишикувані на балюстраді між пілястрами арок, затуляли «корредор»[50] листям і квітами від чотирикутного подвір’я внизу — брукованого майданчика, справдешньої основи домашнього вогнища у південноамериканському домі, де спокійні години хатнього життя позначаються пересуванням світла і тіні по кам’яних плитах.
Сеньйор Авельянос мав звичай переступати патіо щодня о п’ятій годині. Дон Хосе обрав для своїх візитів час чаювання, бо цей англійський ритуал у домі доньї Емілії нагадував йому часи, коли він жив у Лондоні як повноважний посол при Сент-Джеймському дворі[51]. Чаю він не любив, натомість зазвичай розгойдувався собі в американському кріслі-гойдалці й, поклавши на підніжку схрещені ноги в охайних маленьких блискучих черевиках, усе балакав і балакав з такою собі добродушною віртуозністю, подиву гідною як на чоловіка його літ, та ще довго тримав у руках чашку. Його коротко підстрижене волосся було геть біле, очі — вугільно-чорні.
Побачивши, як Чарлз Ґулд вступає до «сали»[52], він для годиться кивав і далі вів до кінця ораторський пасаж. І лише скінчивши, казав:
— Карлосе, друже мій, ви прискакали з Сан-Томе по такій спеці. Завжди ця істинно англійська невгамовність. Що? Ні?
Він вихиляв увесь чай одним духом. Після цієї процедури незмінно йшло легке здригання і тихе мимовільне «бр-р-р-р», якого не перекривав поспішний вигук:
— Чудово!
ebooksa