Тоді, передавши порожню чашку своєму молодому другові, який з посмішкою простягав по неї руку, він далі розводився про патріотичну суть копальні Сан-Томе — схоже, просто втішався просторікуванням, і, розвалившись у кріслі-гойдалці — такі експортують зі Сполучених Штатів, — вигойдувався вперед-назад. Стеля найбільшої в «касі»[53] Ґулдів вітальні високо здіймалась над його головою. Ця височінь контрастувала з мішаниною масивних іспанських стільців з темного дерева з прямими спинками і шкіряними сидіннями та європейських меблів, низеньких і завалених подушками, наче маленькі почвари, які понажирались під зав’язку сталевих пружин та кінського волосу і повсідались навпочіпки. На столиках красувалися всілякі антикварні дрібнички, у стіну були вмуровані дзеркала, підперті мармуровими консолями; під двома групами фотелів, у кожній з яких головувала глибока софа, лежали квадратні килими, а маленькі килимки були розкидані по всій підлозі, вимощеній червоною плиткою; три вікна від підлоги до стелі, завішані важкими складками темних портьєр, виходили на балкон. У чотирьох стінах, високих і гладеньких, пофарбованих у ніжний лимонний колір, чаїлася статечність сивої давнини, і пані Ґулд з її мініатюрною голівкою і блискучими локонами, сидячи у хмарці мусліну й мережив за тонконогим столом червоного дерева, нагадувала фею, яка невимушено примостилась на бенкеті, де розливають вишукані приворотні трунки зі срібних та порцелянових посудин.
Пані Ґулд знала історію копальні Сан-Томе. Попервах, коли праця там велась переважно з поміччю бичів, які шмагали рабські спини, ціною видобутої руди були людські кістки такої самої ваги. Нещадна експлуатація знищила до ноги цілі племена індіанців, і тоді копальню закрили, бо з таким примітивним методом вона вже не давала прибутку, байдуже — скільки трупів увергнути в її утробу. І про неї забули. Заново її відкрили після війни за незалежність. Право розробляти її здобула одна англійська компанія, і нові господарі знайшли таку багату жилу, що їхнього завзяття не розхолодили ні визискування часто змінюваних урядів, ні періодичні набіги офіцерів, які провадили рекрутські набори серед найманих рудокопів. Але врешті-решт, під час лихоліття по смерті достославного Ґусмана Бенто, коли країною прокотилась хвиля
І це була остання згадка про копальню Сан-Томе ще на довгі роки. Якої користі сподівався уряд від конфіскації, тепер уже годі сказати. Костаґуана насилу спромоглася сплатити грошову компенсацію родинам загиблих, а далі ця історія випала з офіційної хроніки. Проте згодом інший уряд пригадав цю важливу статтю прибутку. То був звичайнісінький костаґуанський уряд — четвертий за останні шість років, — але він тверезо оцінював свої можливості. Члени уряду пам’ятали про копальню Сан-Томе і в душі були переконані, що в їхніх руках вона анічогісінько не варта, але проникливо передбачали, що є й інші способи скористатися срібною копальнею, окрім паскудного процесу видобування металу з-під землі. Батько Чарлза Ґулда, довгий час один з найзаможніших комерсантів Костаґуани, вже втратив значну частку свого багатства через примусові позики урядам, змінюваним раз за разом. Був він чоловік миролюбний і ніколи й у гадці не мав наполягати на своїх претензіях, а коли раптом йому запропонували довічну і неподільну концесію на експлуатацію копальні Сан-Томе — його тривозі не було меж. Він був обізнаний з урядовими методами. Власне, мета цієї оборудки, хоч і глибоко продумана у владних кабінетах, лежала на поверхні вже в самому документі, який був негайно представлений йому до підпису. Третій і найважливіший параграф передбачав, що власник концесії відразу мав сплатити уряду п’ятирічну орендну плату за прогнозований видобуток копальні.
Пан Ґулд-старший захищався від фатального привілею, удавшись до численних аргументів та вмовлянь, але марно. Він нічого не знав про гірничу справу; не мав змоги виставити свою концесію на європейському ринку; копальня як підприємство взагалі не існувала. Сама будівля згоріла в пожежі, шахта була зруйнована, рудокопи покинули ці місця багато років тому, навіть дорóгу, яка вела до копальні, цілковито поглинуло море тропічної рослинності, а головний штрек провалився на сто ярдів під землю. Це вже була не покинута копальня, а дика, неприступна скеляста ущелина Сьєрри, де під густим килимом повзучих шпичастих рослин, який покривав землю, можна було знайти лише рештки обгорілого брусся, купи битої цегли та трохи іржавого залізяччя. Пан Ґулд-старший не мав охоти ставати довічним власником такої діри — уже сама ця картина, яка поставала в його уяві серед нічної тиші, доводила його до тривожного й гарячкового безсоння, яке тривало не одну годину.
Втім, так сталося, що багато років тому пан Ґулд, на своє нещастя, відмовив був теперішньому міністрові фінансів у наданні певної невеличкої матеріальної допомоги, обґрунтувавши відмову тим, що прохач був тоді несусвітнім картярем і шулером, а ще було досить підстав підозрювати його у грабунках багатих ранчеро[56] у далеких районах країни, де він тоді виконував був обов’язки судді. Тепер, обійнявши таку високу посаду, політик оголосив про свій намір відплатити сеньйорові Ґулду, чоловікові вбогому, за зло добром. Він не раз підтверджував це рішення у вітальнях Санта-Марти голосом тихим і нещадним, та ще й кидав такі злостиві погляди, що найкращі друзі пана Ґулда наполегливо радили йому навіть не пробувати залагодити справу хабарем. Хабар тут не зарадив би. Це навіть могло бути ризиковано. Такої думки також трималась одна огрядна леді з гучним голосом, француженка з походження, донька, як сама казала, високопоставленого офіцера (
— Нічого не вийде, — хрипко казала вона з властивими їй безцеремонними інтонаціями, вдаючись до висловів, що більше пасували безрідній знайді, ніж доньці старшого офіцера, яка втратила матір.
— Ні, нічого не вийде.
Якусь мить, покусуючи свої кармінні губи, вона шкодувала в душі про тиск суворих принципів, яким підлягає продаж її впливу у високих кабінетах. А потім додавала, значущо і з відтінком нетерплячки:
—
Після такого застереження не лишалось нічого іншого, як підписати і заплатити. Пан Ґулд проковтнув пігулку, і скидалося на те, що в ній містилась якась невловна отрута, яка діяла безпосередньо на його мозок. Він відразу став одержимим копальнею, а оскільки був добре обізнаний з легким читвом, то вона набула в його уяві подоби Морського Діда[59], який забрався йому на плечі. Також йому почали снитись вампіри. У душі пан Ґулд перебільшував прикрощі свого нового статусу, бо розглядав його крізь призму емоцій. Його становище в Костаґуані не погіршилось. Але людина — істота безнадійно консервативна, і надзвичайна новизна цієї наруги над його гаманцем вражала його почуття. Усі з його оточення були пограбовані гротескними бандами зарізяк, що по смерті Ґусмана Бенто гралися в уряди та революції. Досвід навчив пана Ґулда, що, хай якого малого зиску могли сподіватись ті злодії від грабунків, жодна банда, яка заволодіває президентським палацом, не буває настільки недолуга, щоб опинитися в глухому куті через брак виправдань. Перший-ліпший полковник на чолі армії босих голодранців міг силою виставити будь-якому простому цивільному документ з вимогою сплатити суму в розмірі точнісінько 10 000 доларів, хоч його сподівання на грошову винагороду незмінно зосереджувались на принаймні якійсь тисячі. Пан Ґулд дуже добре це знав і, озброївшись смиренням, чекав на кращі часи. Але грабунок під маскою законності і бізнесових правил не вкладався йому в голові. Пан Ґулд-батько мав вдачу розсудливу і шляхетну, але з однією вадою: він надавав надто великої ваги формі. Ґандж, притаманний усім людям, бо ж погляди людські мають відтінок забобонів. У цій справі пан Ґулд вбачав зло викривленої справедливості, і моральний шок від такого завдавав шкоди його міцному здоров’ю.
— Кінець кінцем це мене вб’є, — твердив він багато разів на день.
І власне відтоді його почала мучити гарячка, болі в печінці, а переважно — нервова нездатність думати про щось інше. Міністр фінансів і придумати не міг витонченішої помсти. Навіть листи пана Ґулда до його чотирнадцятирічного сина Чарлза, який тоді здобував освіту в Англії, зрештою звелись до розмови про одні тільки копальні. Батько нарікав на несправедливість, переслідування, наругу через ту копальню, цілі сторінки присвячував різнобічному опису фатальних наслідків від набуття прав власності на копальню, робив похмурі висновки і висловлював страх перед, вочевидь, вічним характером того прокляття. Адже концесію надано йому та його нащадкам довічно. Він благав сина ніколи не повертатись до Костаґуани і не претендувати на жодну частину своєї спадщини на її території, бо на всіх тих статках лежить згубна печать сумнозвісної концесії, — аби він і не торкався їх, і не наближався до них, і взагалі забув про існування Америки та робив кар’єру комерсанта в Європі. І кожен лист закінчувався гіркими самокартаннями через надто довге животіння в цьому вертепі злодіїв, інтриганів і бандитів.
Коли тобі чотирнадцять і тобі постійно торочать, що твоє майбутнє зруйноване внаслідок того, що тобі належить срібна копальня, то для тебе це річ по своїй суті не першорядної ваги, але форма її розрахована на те, щоб якось здивувати і привернути увагу. Попервах хлопець був лише спантеличений тими гнівними ремствуваннями, але згодом, трохи й з жалю до тата, почав у вільний від ігор і навчання час осмислювати всю цю історію. Десь за рік він з тих листів склав собі стійке переконання, що в провінції Сулако республіки Костаґуана є срібна копальня, де бідолашного дядька Гаррі багато-багато років тому розстріляли солдати. З тією копальнею була тісно пов’язана також одна річ під назвою «здирницька концесія Ґулдів», очевидно — написаний на папері документ, що його батько палко бажав «порвати на шматки й кинути в очі» всяким президентам, членам суду і державним міністрам. І бажання це було невідступне, хоча за цілий рік імена тих людей, як помітив Ґулд-син, рідко коли бували ті самі. Це бажання (оскільки йшлося про щось здирницьке) здавалося хлопцеві цілком природним, хоча він не знав, чому це здирництво. Згодом, помудрішавши, він зумів відділити в цій історії суту правду від фантастичних втручань Морського Діда, вампірів і вовкулаків, які надавали батьковим листам присмаку моторошної казки з «1000 і однієї ночі». Врешті-решт юнак подорослішав, познайомився з копальнею Сан-Томе так само близько, як і той старий чоловік, який писав ці гіркі й розлючені листи з-за океану. Кілька разів Ґулд-батько, як сам казав, мусив сплатити немалий штраф за недбале ставлення до роботи копальні, що вже казати про інші суми, витягнуті з нього в рахунок майбутньої орендної плати на тій підставі, що людина з такою цінною концесією в кишені не може відмовити урядові республіки у фінансовій допомозі. Останні гроші спливли з його рук в обмін на якісь безвартісні квитанції, як писав він у люті, а тим часом на нього тицяли пальцем як на того, хто навчився забезпечувати собі непомірний зиск, ігноруючи потреби своєї батьківщини. І молодий чоловік у Європі дедалі більше зацікавлювався цією історією, яка розбурхала такі слововиливи і такі пристрасті.
Він думав про це щодня, але без гіркоти. Напевно, то халепа для його бідолашного тата, а ще вся ця історія виставляє в химерному світлі соціальне та політичне життя Костаґуани. Він дивився на це зі співчуттям до свого батька, проте спокійно і помірковано. Його особисті почуття не були скривджені, та й важко довгий час палати належним обуренням у відповідь на фізичні чи моральні страждання іншого організму, навіть якщо це організм власного батька. Досягши двадцятирічного віку, Чарлз Ґулд і собі підпав під чари копальні Сан-Томе. Але це був інший, відповідніший його юності різновид зачарування, і до його магічної формули, замість втомленого обурення і відчаю, додалися надія, наснага і самовпевненість. Залишений після свого двадцятиріччя на самого себе (якщо не брати до уваги суворого припису не повертатись до Костаґуани), він продовжив навчання у Бельгії та Франції, маючи на думці здобути фах гірничого інженера. Але науковий аспект цієї праці залишався в його уяві неокресленим і недосконалим. Копальні пробудили в ньому драматичне зацікавлення. Він вивчав їхні особливості, оцінюючи їх також і з особистої точки зору, як-от вивчають різноманітні людські вдачі. Відвідував їх так, ніби з цікавості складав візити видатним особам. Відвідував копальні в Німеччині, Іспанії, Корнволлі. Неабияк його зачаровували покинуті розробки. Пустка, яка там панувала, вабила його як видовище людської нужди, причини якої різноманітні і складні. Могла вона бути і через якусь дрібничку, а могла бути й через непорозуміння. Його майбутня дружина була перша і, можливо, єдина, хто розпізнав цей прихований настрій, який визначав глибоко чуттєве, майже невимовне ставлення цього чоловіка до матеріального світу. І враз її захоплення ним, що зволікало з напіврозправленими крилами, наче ті птахи, які не можуть легко злетіти з пласкої поверхні, віднайшло той шпиль, з якого шугнуло в небеса.
Вони познайомилися в Італії, де майбутня пані Ґулд жила разом зі старою блідою тіткою, яка багато років тому одружилась із зубожілим італійським маркізом середніх літ. Вона була у вічній жалобі за чоловіком, — він зумів присвятити життя боротьбі за незалежність і єдність своєї батьківщини, зумів бути таким самим завзятим у своїх щедрих пожертвах, як наймолодший з тих, хто поліг в ім’я тієї ж таки справи, окрушиною якої був і старий Джорджо Віола, — наче гнаний вітром уламок корабля, який носиться по хвилях, усіма забутий, після переможної морської битви. Маркіза, мов та черниця у своїх чорних шатах і з білою пов’язкою на чолі, провадила тихе непомітне існування в наріжній кімнаті у бельетажі старовинного напівзруйнованого палаццо, а на першому поверсі просторі порожні зали прихищали під своїми розмальованими стелями збіжжя, домашню птицю і навіть худобу — разом із цілою родиною фермера-орендаря.
Молоді люди зустрілись у Луцці. Після тієї зустрічі Чарлз Ґулд уже не відвідував копалень, хоча одного разу вони їздили вдвох в екіпажі подивитись на мармуровий кар’єр, де роботи нагадували видобуток руди тим, що тут також із земних надр витягували коштовну сировину. Чарлз Ґулд не відкривав дівчині свого серця в якихось заготовлених промовах. Просто діяв і думав у неї перед очима. Це найкращий спосіб проявити щирість. Раз у раз він повторював, зокрема, таке:
— Часом мені здається, що бідолашний батько був хибної думки про цю історію з Сан-Томе.
І вони так довго і завзято обговорювали цю точку зору, буцімто могли вплинути на чиїсь переконання на іншому кінці світу, але насправді вдавались у ці обговорення тому, що почуття любові проникає в будь-яку тему і живе пристрасним життям навіть у сторонніх фразах. З цієї природної причини ці дискусії були дуже дорогі пані Ґулд, коли вона ще мала статус нареченої. Чарлз боявся, що пан Ґулд-старший розтратить сили й доведе себе до хвороби, намагаючись позбутися концесії.
— Гадаю, тут треба діяти інакше, — міркував він уголос, звертаючись ніби сам до себе. А коли дівчина щиро дивувалася, що людина з такою сильною вдачею мусить витрачати енергію на підступи та інтриги, Чарлз зауважував, м’яко підкреслюючи, що розуміє її подив:
— Не треба забувати, що він там народився.
ebooksa