Ще зовсім молодим він дезертирував з торгового корабля, який ішов до Ла-Плати, і записався на флот у Монтевідео, яким тоді командував Ґарібальді. Згодом, б’ючись у складі Італійського легіону тієї республіки проти захланної тиранії Росаса[37], він і на розлогих рівнинах, і на берегах великих рік брав участь у найзапекліших битвах, які, мабуть, лише бачив світ. Жив серед людей, які виголошували промови про свободу, страждали заради свободи, помирали за свободу — у відчайдушному пориві, звернувши очі до пригнобленої Італії. Його власне завзяття живилося сценами кровопролитних боїв, прикладами високої самопосвяти, громами військових протистоянь, запальною мовою прокламацій. Він ніколи не розлучався зі своїм вождем — полум’яним апостолом незалежності, і відколи до нього пристав, тримався пліч-о-пліч із ним в Америці та Італії аж до фатальної битви при Аспромонте[38], коли зрада королів, імператорів та міністрів відкрилася світу через ув’язнення його героя — катастрофу, яка посіяла в ньому похмурі сумніви у власній спроможності розуміти шляхи Божої справедливості.
Утім, він цієї справедливості не заперечував. Казав, що на неї потрібне терпіння. Хоча й не любив він священників і ані ногою не потикáвся до церкви з жодного приводу, однак вірив у Бога. Та й хіба ж не було відозв проти тиранів, звернених до народів в ім’я Бога і свободи?
— Бог для чоловіків — релігія для жінок, — бурмотів він часом.
На Сицилії один англієць, який звідкілясь узявся в Палермо після того, як усіх мешканців міста евакуювала королівська армія, дав йому Біблію італійською — видання Британського та іноземного біблійного товариства, оправлену в темну шкіру. У періоди політичних негараздів, у часи затишшя, коли революціонери не видавали прокламацій, Джорджо заробляв на життя першою-ліпшою роботою: був моряком, чорноробом на верфях у Ґенуї, одного разу — робітником на фермі в горах над Спецією, а на дозвіллі вивчав цей товстий фоліант. Брав її з собою в бій. Тепер це було його єдине читво, і, щоб не розлучатися з ним (шрифт був дрібний), він погодився прийняти в дар від сеньйори Емілії Ґулд, дружини того англійця, який управляв срібною копальнею в горах за три ліги від міста, окуляри у срібній оправі. У Сулако це була єдина англійка.
Джорджо Віола неабияк зважав на думку англійців. Цьому почуттю, яке зародилось на полях брані в Уругваї, було щонайменше сорок років. Кілька англійців пролило в Америці кров за свободу, а першого, з яким познайомився особисто, він пам’ятав під ім’ям Семюел: під час славетної облоги Монтевідео той командував негритянським загоном у військах Ґарібальді й героїчно загинув разом зі своїми неграми на переправі через Бояну. Він, Джорджо, дослужився до звання хорунжого (альфереса) і готував для того генерала їжу. Згодом, в Італії, він — уже у званні лейтенанта — їздив зі штабом генерала і далі готував для нього. У Ломбардії готував для нього протягом усієї кампанії, на марші до Рима, у Кампаньї, ловив йому на м’ясо биків за допомогою ласó — по-американському; зазнав поранення під час оборони Римської республіки, разом із генералом був серед тих чотирьох утікачів, які перенесли бездиханне тіло генералової дружини з лісу до селянської хати, де вона й померла, виснажена злигоднями того жахливого відступу. Він пережив ті лихі часи й супроводжував свого генерала у Палермо, коли неаполітанські снаряди гатили із зáмку по місту. Готував для нього і на полі під Вольтурно після цілоденного бою. І всюди він бачив на передньому фланзі визвольної армії англійців. Шанував їхню націю за те, що вони любили Ґарібальді. Подейкували, що навіть їхні графині та принцеси цілували генералові руки в Лондоні. Він цілком у це вірив, бо то була шляхетна нація і той муж був святий. Досить було лише раз глянути йому в лице, щоб побачити в ньому божественну силу віри і велике милосердя до всіх убогих, стражденних і пригноблених у цьому світі.
Дух самозречення, простої відданості величній ідеї гуманізму, який надихав помисли і настрої того революційного часу, залишив на Джорджо свій карб — свого роду сувору зневагу до будь-якої особистої вигоди. Цей чоловік, який, за підозрами суспільних низів Сулако, закопав у власній кухні скарб, усе своє життя гребував грошима. Вожді його юності жили у злиднях і помирали у злиднях. У душі він звик не зважати на завтра. Почасти це було спричинене тим, що в його житті не бракувало хвилювань, пригод і шалених битв. Але передусім це було з принципу. Це не нагадувало безтурботність кондотьєра, це було пуританство у поведінці, породжене суворою ревністю, як і пуританство в релігії.
Ця сувора відданість ідеї кинула тінь на старість Джорджо. Кинула тінь, бо ідея начебто провалилася. Забагато королів та імператорів ще розкошувало в цьому світі, що його Бог призначив для народу. Джорджо журився через свою простодушність. Хоча й завжди готовий допомагати землякам і дуже шанований емігрантами-італійцями скрізь, де не жив (у своєму вигнанні, як він це називав), — він здавав собі справу, що вони геть не переймаються кривдами пригноблених націй. Вони охоче слухали його розповіді про війну, але ніби запитували самих себе, що зрештою він з цього дістав. Вони не бачили нічого.
— Ми нічого не хотіли, ми терпіли заради любові до всього людства! — часом викрикував він розлючено, і слухачів вражав його могутній голос, полум’яні очі, сива грива, якою він трусив, та брунатна жилава рука, якою він вказував угору, ніби закликаючи у свідки небеса. А після того як старий раптом замовкав, різко хитнувши головою і зробивши рукою жест, який чітко означав: «Але яка користь від розбалакування з вами?» — вони легенько штовхали одне одного ліктями. Старий Джорджо мав енергію почуттів, силу переконання, те, що вони називали
Ці аристократи залізничного робітництва — з вродливими бронзуватими худорлявими обличчями, лискучими чорними кучерями, сяйливими очима, широкогруді, бородаті, часом із крихітною золотою сережкою у вусі — слухали його, облишивши карти та доміно. Тим часом то тут, то там білявий баск уважно роздивлявся свою руку, перечікуючи без жодних заперечень. Жоден корінний мешканець Костаґуани туди не потикáвся. Це була італійська цитадель. Навіть сулакські поліціянти, проїжджаючи мимо під час нічного патрулювання, змушували своїх коней ступати тихою ходою, а самі низько нахилялись до сідел, аби глянути у вікно на голови в димовій імлі, і здавалося, що гул пишномовної промови Джорджо тоне десь у безмежжі рівнини за їхніми спинами. Лише час від часу захóдив ненадовго помічник шефа поліції, такий собі широколиций і смаглявий маленький добродій з великою домішкою індіанської крові. Залишивши свого підлеглого з кіньми надворі, він переступав поріг із самовпевненою, хитрою посмішкою і, не кажучи ні слова, прямував до довгого столу з хрещатими ніжками. Тоді тицяв на одну з пляшок на полиці, а Джорджо, рвучко встромивши до рота люльку, особисто його обслуговував. Западала така тиша, що було чути хіба легенький дзвякіт острог. Спорожнивши склянку, поліціянт ніби знічев’я обводив кімнату допитливим поглядом, виходив, сідав на коня і помалу їхав до міста — завершував об’їзд.
Таким-от чином місцеві можновладці утверджували свою владу над великою масою іноземців із сильними руками, які копали землю, висаджували у повітря скелі, водили паротяги, працюючи на «прогресивне патріотичне підприємство». Цими самими словами на півтора року раніше його світлість сеньйор Вінсенте Ріб’єра, диктатор Костаґуани, схарактеризував Національну центральну залізницю у своїй великій промові на церемонії початку земляних робіт.
Він навмисно прибув до Сулако, і на його честь, після урочистостей на бéрезі, ОПСК влаштувала о першій годині званий обід, «конвіте»[40], на борту «Юнони». Капітан Мітчелл особисто керував вантажним баркасом, з верху до низу заквітчаному прапорами, який на буксирі у парового баркаса з «Юнони» перевіз його світлість з верфі на корабель. Були запрошені всі значні персони Сулако: один чи двоє іноземних комерсантів, усі нащадки давніх іспанських родин, які були тоді серед мешканців міста, великі землевласники з рівнини, поважні, ґречні, простодушні чоловіки, кабальєро бездоганного походження з маленькими руками і ногами, консервативні, гостинні й добросерді. Західна провінція була їхньою твердинею, їхня партія «бланко»[41] зараз була на коні, — це ж бо їхній президент-диктатор, «бланко» над усіма «бланко», сидів, ввічливо усміхаючись, між представниками двох дружніх іноземних еліт. А ті прибули разом з ним із Санта-Марти, аби підтримати своєю присутністю підприємство, в яке був інвестований капітал їхніх країн. Єдиною жінкою в цьому товаристві була пані Ґулд, дружина дона Карлоса, управителя срібної копальні Сан-Томе. Жінки Сулако не були такі передові, щоб аж настільки активно брати участь у громадському житті. Щоправда, напередодні ввечері вони ефектно пописались на великому балу в Інтенденсії, а от сюди пані Ґулд з’явилась одна-однісінька — яскрава пляма серед групи чорних фраків за спиною президента-диктатора на задрапованій багряною тканиною сцені, зведеній під тінистим деревом у гавані, де відбувалася церемонія початку земляних робіт. Вона вирушила на вантажному баркасі, повному значних осіб, сидячи під яскравими розмаяними прапорами на почесному місці поруч із капітаном Мітчеллом, який стернував, і лише її світла сукня надавала справді святкового відтінку похмурому зібранню у видовженому розкішному салоні «Юнони».
Над її плечем схилилося з уважною, втомленою усмішкою обличчя начальника залізничного управління (з Лондона), вродливе і бліде, оповите срібною хмаркою сивого волосся та підстриженої борідки. Подорож із Лондона до Санта-Марти поштовими суднами та у спецвагонах берегової залізничної гілки Санта-Марти (єдиної залізниці в тих місцях) була задовільна — навіть приємна — так, цілком задовільна. Але мандрівка через гори до Сулако — у старій
— Двічі на день ми перевертались на краю глибочезних ущелин, — півголосом розповідав він пані Ґулд. — А коли нарешті доїхали до місця призначення, то я просто не знаю, що б ми робили без вашої гостинності. Яка глухомань це Сулако! І це мало б бути портове місто! Дивина!
— Ах, але ми дуже пишаємося Сулако. Воно мало історичне значення. За давніх часів тут розташовувався верховний церковний суд, якому підлягали два віцекоролівства, — натхненно пояснювала йому пані Ґулд.
— Я вражений. І не мав наміру принизити гідність Сулако. Схоже, ви — велика патріотка.
— Це місце чудове вже самим своїм розташуванням. Можливо, вам невідомо, як давно я тут мешкаю.
— Цікаво, відколи… — пробурмотів він, дивлячись на неї з легкою посмішкою.
Обличчя Пані Ґулд світилося живим розумом, і це молодило її зовнішність.
— Ми не можемо повернути вам ваш верховний церковний суд, але ви матимете більше пароплавів, залізницю, телеграф — і майбутнє у великому світі, а це безмірно вартісніше, ніж якісь пережитки церковної минувшини. Ви станете свідками чогось більшого, ніж два віцекоролівства. Але я й не уявляв, що на бéрезі моря може бути місце, настільки ізольоване від усього світу. От якби воно було за тисячу миль звідси, в глибині континенту, — будь ласка! Тут взагалі щось відбулося за останні сто років?
Поки він поволі говорив жартівливим тоном, з обличчя пані Ґулд не сходила легка усмішка. Іронічно погодившись із ним, вона запевнила його, що, авжеж, ні — у Сулако ніколи нічого не відбувалось. Навіть революції, яких на її віку було дві, шанували спокій цього місця. Вони розгортались у більш заселених південних регіонах республіки та великій долині Санта-Марта, що нагадувала одне велике поле бою, на якому протиборчі партії змагалися за право володіти столицею як найвищою винагородою і виходом до другого океану. Там люди були прогресивніші. А сюди, в Сулако, долинала тільки луна цих великих викликів, та ще, звичайно, щоразу змінювались їхні владні еліти, які прибували до них з-за гірських перевалів, — з-за тих самих, які й він оце перетнув у старій
ebooksa