Іноді біль бував нестерпний. З роками його припливи стали невідривною частиною краєвиду, який охоплював мерехтіння гавані під лісистими відногами кряжа, бо самé сонячне світло стало гнітючим і тьмяним — гнітючим від болю, не те що сонячне світло її дівочих літ, коли немолодий уже Джорджо поважно і палко залицявся до неї на берегах затоки Спеція.
— Зараз же йди до хати, Джорджо, — командувала вона. — Ще подумають, що ти анітрохи не хочеш мене пожаліти, — і це попри те, що в нас зупинилося четверо синьйорів
—
З фасаду в будинку було троє вхідних дверей, і щодня пополудні біля котрогось входу можна було побачити Ґарібальдіно з його великою кучмою сивого волосся — він стояв, притулившись своєю лев’ячою головою до одвірка, переплівши на грудях руки і схрестивши ноги, та й дивився поверх порослого лісом підгір’я на сніговий купол Іґероти. Фасадна стіна його будинку відкидала довгу чорну прямокутну тінь, яка помалу розросталась на ґрунтовій дорозі, второваній волами та возами. Десь за шістдесят ярдів від будинку крізь прогалини, вирубані в олеандрових живоплотах, у далечінь зміїлась портова гілка залізниці, тимчасово прокладена просто по землі, і вигинала свої блискучі паралельні стрічки на смузі вигорілої зів’ялої трави. Вечорами порожні товарні потяги, складені з вантажних платформ, об’їжджали темно-зелений гай Сулако і підбігали рівниною, попахкуючи білими струменями пари, до «кази» Віол, прямуючи до залізничної станції біля гавані. Італійці-машиністи вітали його з кабіни, махаючи руками, а негри, приставлені до гальм, сиділи на тих своїх гальмах у недбалих позах, дивлячись просто перед собою, і криси їхніх великих капелюхів лопотіли на вітрі. У відповідь Джорджо злегка схиляв голову набік, не рознімаючи рук.
Того незабутнього дня, коли спалахнуло повстання, його руки не були складені на грудях. Його п’ястук стискав цівку рушниці, приклáд якої впирався в поріг; цього разу він не дивився на білий купол Іґероти, чия прохолодна чистота ніби цуралась гарячої землі. Його очі пильно вивчали рівнину. То тут, то там опадали високі стовпи куряви. У безхмарному небі висіло яскраве сліпуче сонце. Одні групки людей кудись стрімголов бігли, другі займали оборону, і в розжареному, нерухомому повітрі до його вух докочувалось безладне торохтіння стрілецької зброї. Відчайдушно метались поодинокі піші постаті. Вершники скакали назустріч один одному, разом крутились на місці й, не збавляючи швидкості, роз’їжджалися. Джорджо бачив, як один із них упав, вершник і кінь щезли, ніби вскочили у прірву; руханина цієї динамічної сцени нагадувала ходи якоїсь несамовитої гри, в яку, репетуючи на всі свої крихітні горлянки, грали гноми, кінні й піші, серед рівнини біля підніжжя гори, яка здавалась велетенським втіленням тиші. Ще ніколи Джорджо не бачив цієї ділянки рівнини такою сповненою активного життя, його погляд не міг вловити всіх деталей водночас, — і він прикрив очі рукою, аж ось його зненацька приголомшило гримотіння багатьох копит.
З огородженого вигону, що належав Залізничній компанії, вирвався табун коней. Вони наближались, наче вихор, і брикаючись перестрибували через загороду, хропіли й пронизливо іржали — густе, різномасте, бурхливе скупчення гнідих, рудих, сірих спин, вирячених очей, витягнутих ший, червоних ніздрів, довгих розмаяних хвостів. Щойно вони повискакували на дорóгу, як їхні копита здійняли густу куряву — і за шість ярдів від Джорджо прокотилась лише брунатна хмара з розпливчастими обрисами ший і крупів, аж земля задвигтіла.
Віола закашлявся, відвернувшись від куряви, і стріпнув головою.
— Надвечір треба буде трохи половити коней, — пробурмотів він.
У квадраті сонячного світла, яке падало крізь двері, синьйора Тереза, стоячи навколішки перед стільцем, схилила на долоні голову, обтяжену буйними смолисто-чорними кучерями, уже перевитими сріблом. Чорна мереживна шаль, якою вона зазвичай запиналась, упала поруч на підлогу. Двоє дівчаток уже підвелися з колін, стояли, тримаючись за руки, у коротеньких спідничках, з розпущеним волоссям, яке безладно спадало їм на плечі. Молодша затулила рукою очі, немов боялася світла. Лінда, поклавши руку їй на плече, дивилась пильно і безстрашно. Віола поглянув на своїх дітей. Сонце поглибило зморшки на його обличчі, й воно, енергійне і виразне, було непорушне, наче скульптура. Годі було здогадатися, про що він думає. Кошлаті сиві брови затінювали його темний погляд.
— Овва! Чого ж ви не молитесь, як ваша матір?
Лінда надула червоні, аж надто таки червоні губки, але очі її були чудові, карі, із золотими іскорками, розумні та промовисті, й такі ясні, що ніби осявали її витончене блідаве личко. Темні пасма її волосся відливали бронзою, а вії, довгі, вугільно-чорні, ще більше посилювали її блідість.
— Мама збирається пожертвувати церкві багато свічок. Вона завжди так робить, коли Ностромо десь б’ється. Я маю віднести їх у собор, до каплиці Мадонни.
Вона проказала все це швидко, дуже впевненим, жвавим, проникливим голосом. Потім, злегка струснувши сестрине плече, додала:
— І її теж змушу занести одну!
— Чому змусиш? — повагом запитав Джорджо. — Хіба вона не хоче?
— Вона встидається, — відповіла Лінда, пирхнувши смішком. — Люди звертають увагу на її біляве волосся, коли вона йде разом з нами. Вони гукають їй услід: «Погляньте на Рубію[36]! Погляньте на Рубіясіту!» Вони гукають на вулицях. Вона встидається.
— А ти? Ти не встидаєшся, га? — запитав батько, розтягуючи слова.
Вона відкинула назад своє чорне волосся.
— Мені вслід ніхто нічого не гукає.
Старий Джорджо замислено придивився до своїх дітей. Між ними було два роки різниці. Народились вони пізно, через багато років після смерті його хлопчика. Якби він дожив до цього дня, то був би десь такого ж віку, як і Джан’ Баттіста, — той, кого англійці звуть Ностромо; але щодо доньок, то через суворість своєї вдачі, похилий вік, заглибленість у власні спогади він не приділяв їм багато уваги. Він любив своїх дітей, але дівчата більше належать матері, та й чимало його душевного тепла розтратилось у поклонінні та служінні свободі.
ebooksa