Ностромо. Приморське сказання

Начальник залізниці кілька днів тішився гостинністю пані Ґулд і був за це справді вдячний. Від часу від’їзду з Санта-Марти він геть втратив був відчуття європейського життя, опинившись в екзотичних умовах. А в столиці перебував як гість посольства і провадив активні переговори з членами уряду дона Вінсенте — людьми культурними, яким були не чужі правила цивілізованого бізнесу.

А найбільше його цікавило тоді придбання землі для залізниці. У долині Санта-Марта, де вже була одна залізнична гілка, люди були поступливі, і справа стояла лише за ціною. Для оцінки вартості землі була призначена комісія, і проблема розв’язалася завдяки розумному впливу на членів комісії. Але в Сулако — у Західній провінції, розвитку якої й мала послужити залізниця, — виникли труднощі. Віками це місто надійно ховалося за природними бар’єрами, і всілякі новітні прожекти відступали перед прірвами його гірського кряжа, його мілководою гаванню, за якою лежав вічний штиль захмареної затоки, перед обскурантизмом власників його родючих ґрунтів — усіх цих давніх аристократичних іспанських родин, усіх цих дона Амброзіо такого і дона Фернандо сякого, які, схоже, ставились до появи на їхніх землях залізниці просто-таки з неприязню і підозрою. Сталося так, що деякі пошукові експедиції, розсіяні по всій провінції, були залякані погрозами фізичної розправи. Подекуди виникли несамовиті претензії щодо ціни. Але поборник залізниць пишався тим, що в будь-якій екстреній ситуації поводився належно. Наразившись у Сулако на ворожі емоції сліпого консерватизму, він реагував на них теж емоційно, а вже потім обґрунтовував свою позицію суто правовими аргументами. Уряд був зобов’язаний виконувати свою частину угоди з правлінням нової залізничної компанії, навіть якщо для досягнення мети потрібно було застосовувати силу. Але найменше він бажав збройного втручання у спокійне виконання своїх планів. Вони були надто широкі і далекосяжні та надто обнадійливі, щоб не звернути заради них гори, тож він задумав витягти президента-диктатора у поїздку з церемоніями та промовами та з кульмінацією у вигляді великих урочистостей у гавані Сулако з приводу початку земляних робіт. Зрештою, він був їхня людина — той дон Вінсенте. Втілював тріумф найкращих рис Держави. Такими були факти, доводив сам собі сер Джон, а якщо факти щось означають, то авторитет такої персони має бути реальний і особиста її участь у заходах викличе миротворчий ефект, який тут і потрібен. Йому вдалось організувати поїздку за допомогою одного дуже розумного адвоката, відомого в Санта-Марті як агента срібної копальні Ґулда, найбільшої в Сулако, та й у всій Республіці. То була і справді казково багата копальня. Схоже, що її так званий агент, очевидно, чоловік культурний і здібний, здобув, хоч і не мав офіційної посади, надзвичайний вплив у найвищих ешелонах влади. Він мав підстави запевнити сера Джона, що президент-диктатор вирушить у таку поїздку. Втім, у тій самій розмові він висловив жаль, що участь у ній також неодмінно збирається взяти генерал Монтеро.

Генерал Монтеро, якого початок боїв застав нікому не відомим армійським капітаном, що відбував службу на глухих східних кордонах держави, пов’язав свою долю з партією Ріб’єри в той момент, коли особливі обставини волею випадку надали цій незначній підтримці неабиякої ваги. Воєнна фортуна чудесно йому сприяла, і перемога під Ріо-Секо (після цілоденного відчайдушного бою) утвердила його успіх. Зрештою він піднявся до генерала, воєнного міністра та мілітарного лідера партії «бланко», хоча в походженні його не було нічого аристократичного. Власне, подейкували, що він та його брат, сироти, дістали виховання завдяки щедротам одного славетного європейського мандрівника, на службі в якого наклав життям їхній батько. За іншою версією, батько їхній був не хто інший, як вугляр десь у лісі, а мати — охрещена індіанка з глибини континенту.

Хай там як, а костаґуанська преса мала звичай іменувати лісовий марш-кидок Монтеро від його «командансії»[43] з метою з’єднатися з силами «бланко» на початку заворушень «найгероїчнішим воєнним подвигом наших днів». А ще приблизно в той самий час заявився його брат з Європи, де, вочевидь, ходив у секретарях консула. Втім, зібравши невелику банду кримінальників, він продемонстрував певний талант як партизанський ватажок — і після встановлення миру був винагороджений посадою військового коменданта столиці.

Тож як воєнний міністр він супроводив диктатора. З цієї важливої нагоди правління ОПСК, працюючи спільно із залізничниками на благо республіки, проінструктувало капітана Мітчелла, аби він передав поштовий пароплав «Юнона» в розпорядження достославної партії. Дон Вінсенте, доїхавши від Санта-Марти до Кайти, основного порту Костаґуани, зійшов на борт «Юнони» і прибув до Сулако морем. А начальник залізничного управління відважно перетнув гори в розбитій diligencia, маючи на меті передусім зустрітися зі своїм головним інженером, який керував завершальною стадією розвідувальних робіт з планування залізниці.

Попри всю байдужість ділової людини до природи, чию ворожість завжди можна подолати за допомогою фінансових ресурсів, його не могли не вразити тамтешні околиці під час зупинки в розвідувальному таборі, облаштованому на найвищій точці, якої мала досягти його залізниця. Він прибув запізно, не встигнув побачити останнього полиску вечірньої заграви на засніженому схилі Іґероти і зупинився на ніч у таборі. Масивні стовпи з чорного базальту обступали, наче портал, ділянку білого плато, яка полого спускалась на захід. У прозорому повітрі верхогір’я все здавалось дуже близьким, зануреним у чистий спокій, немов у невагому рідину, — і головний інженер, стоячи на порозі хатини, мурованої з грубого каміння, і чуйно дослухаючись, чи не їде сподівана diligencia, споглядав зміну відтінків на гігантському гірському схилі; він собі міркував, що в цьому видовищі, ніби в натхненній музичній п’єсі, можна знайти як неймовірну витонченість виразових нюансів, так і приголомшливу велич загального враження.

Сер Джон спізнився і не почув тієї величної беззвучної пісні, яку проспівало серед високих шпилів Сьєрри призахідне сонце. Поки він злазив з переднього колеса diligencia, ледве пересуваючи неслухняні ноги, і обмінювався рукостисканнями з інженером, ця пісня розчинилась у безвітряній паузі глибоких сутінків.

Його нагодували в мурованій хатині, подібній до кам’яного куба, з двома отворами замість вікна і дверей; палахке вогнище з хмизу (привезеного на мулі з найближчої долини) горіло надворі, обдаючи жаркими хвилями, а дві свічі у бляшаних свічниках — запалені, як йому пояснили, на його честь — стояли на чомусь подібному до грубого таборового столу, за яким він і сидів праворуч від головного інженера. Він умів бути приязним, і молоді штатні інженери з гладенькими обвітреними обличчями, для яких розвідувальні роботи з планування залізниці мали романтичний ореол перших кроків на життєвій стезі, також сиділи поруч і скромно його слухали, дуже раді бачити таку ґречність від такої видатної людини.

Згодом, пізно вночі, прогулюючись туди-сюди з головним інженером, сер Джон мав з ним довгу розмову. Добре знав його з давніх-давен. Це було не перше починання, на користь якого їхні таланти, такі докорінно відмінні, ніби вогонь і вода, працювали спільно. Поєднання цих двох особистостей з розбіжними світоглядами генерувало енергію, яка слугувала світу, — витончену силу, що могла запустити в рух потужні машини і чоловічі м’язи, а також пробудити у грудях людей безоглядну відданість меті. Не один з-поміж тих молодих хлопців за столом, для яких розвідування маршруту залізниці було те саме, що прокладання життєвої стежки, муситиме зустріти смерть ще до завершення праці. Але праця має бути завершена: сила має бути майже така сама непохитна, як і віра. Хай і не дорівняється їй. У тиші сплячого табору на залитому місячним світлом плато, подібному до величезної арени посеред базальтових стін урвищ на верхів’ї перевалу, дві постаті в грубих пальтах зупинились, і голос інженера чітко проказав:

— Годі зрушити гори!

Сер Джон, піднявши голову, аби простежити, куди вказав рукою його співрозмовник, відчув усю силу цих слів. Білий купол Іґероти виплив з тіней, які стелились по скелях та землі, й нагадував тепер замерзлу водяну бульбашку в сяйві місяця. Усе німувало, аж ось поблизу, за стінкою круглої загороди для таборової худоби, нашвидку складеної з каміння, вдарив переднім копитом і двічі голосно заревів в’ючний мул.

Головний інженер ужив цю фразу у відповідь на обережну пораду шефа, що маршрут, мабуть, можна змінити з пошани до забобонів землевласників Сулако. Інженер був переконаний, що людська непоступливість — невелика завада. Ба більше, подолати її допоможе великий авторитет Чарлза Ґулда, а от на прокладання тунелю попід Іґеротою потрібна титанічна робота.

— Ах, так! Ґулд. Що він за людина?

Сер Джон багато чув про Чарлза Ґулда в Санта-Марті й тепер хотів дізнатися більше. Головний інженер запевнив його, що управитель срібної копальні Сан-Томе має колосальний вплив на всіх цих іспанських донів. До того ж йому належить один з найкращих домів у Сулако, а гостинність Ґулда — понад усяку похвалу.

— Мене прийняли так, ніби знали багато років, — казав він. — Маленька леді — втілена доброта. Я зупинився в них на місяць. Ґулд допоміг мені організувати розвідувальні експедиції. Те, що він фактичний власник срібної копальні Сан-Томе, забезпечує йому особливе становище. Схоже, до нього прислухáється мало не кожен провінційний туз, а ще, як я вже казав, він здатен вертіти всіма провінційними ідальго. Якщо зважатимете на його поради, то труднощі відпадуть самі собою, бо залізниця йому потрібна. Звичайно, ви мусите стежити за своїми словами. Він — англієць, а крім того, напевно, страшенно багатий. Якусь частку разом з ним має в тій копальні фірма Голройда, тож можете собі уявити…

Він затнувся, коли перед одним з невеликих вогнищ, які горіли" біля низької стінки загороди, підвелася чоловіча постать, по шию закутана в пончо. Поруч на землі в червоних відблисках приску темніло сідло, яке чоловік підкладав під голову замість подушки.

— Я побачуся з самим Голройдом, коли вертатимусь в Англію через Штати, — відказав сер Джон. — Як я переконався, йому теж потрібна залізниця.

Чоловік, який підвівся із землі, потривожений, мабуть, близькими голосами, черкнув сірником, аби прикурити цигарку. Вогник вихопив із темряви бронзове чорновусе обличчя, пильні очі з прямим поглядом; потому, поправивши свою накидку, він простягся долі й знову поклав голову на сідло.

— То наш таборовий бригадир, якого я мушу відіслати назад до Сулако, раз ми збираємось вести розвідку в долині Санта-Марта, — пояснив інженер. — Незамінна людина, його позичив мені капітан Мітчелл з ОПСК. З боку Мітчелла це дуже велика послуга. Чарлз Ґулд казав мені, що я не міг би вчинити нічого кращого, ніж скористатись його пропозицією. Схоже, той парубок знає, як керувати всіма цими погоничами мулів та пеонами. Ми не мали з нашими людьми ані найменших проблем. Він має супроводжувати вашу diligencia прямісінько до Сулако разом із деякими нашими залізничними робітниками. Дорóга погана. Його допомога може врятувати вас від однієї-двох аварій. Він пообіцяв мені дбати про вас усю дорóгу, наче про рідного батька.

Цим таборовим бригадиром був моряк-італієць, якого всі європейці в Сулако зазвичай звали Ностромо, наслідуючи неправильну вимову капітана Мітчелла. І справді, неговіркий і послужливий, він чудово впорався зі своїми обов’язками на небезпечних ділянках дороги, що згодом підтвердив пані Ґулд сам сер Джон.