— Горбань, я викликав тебе для серйозної розмови.
— Прошу…
— Як ти можеш здогадатися, — продовжував Сіровол, — партизани не такі простаки, щоб вірити кожному на слово. Хотіли б, та не можна. Ми перевіряємо, й перевіряємо добре. Так от, ми перевірили все, що ти розповів. Наші люди були в Кружно і про все довідались. І все, буквально все підтвердилося. Так що співчуваю твоєму горю й дякую за правдиву розповідь. І надалі говори своїм командирам правду, тільки правду, нічого не приховуй. Ось для чого я тебе викликав, Горбань. Ще раз дякую за правду.
Капітан міцно потис руку Когуту-першому, даючи зрозуміти, що розмову закінчено й він може бути вільний.
Коломієць чекав, що буде далі.
Когут уже ступнув до дверей, але тут Сіровол зупинив його.
— Отже… Мало не забув! — вигукнув, хапаючись за сумку, капітан. — Там сусіди ваші позбирали на попелищі деякі речі. Звичайно, все зіпсоване, обгоріле… Знайшли кілька фотографій. — Капітан дістав із сумки загорнуту в газету фотокартку з чорними, обпаленими краями. — На одній з них сусіди впізнали зовицю господині — Марію. Це твоя мати, виходить?
— Так, мама… — сумно зітхнув Когут-перший і якось нерішуче простягнув руку, щоб узяти фото. Обличчя його скривилося в жалісній гримасі й, глянувши на фотографію, він відразу ж притиснув її до грудей. Так і стояв кілька секунд, закусивши губи, ледве стримуючись, щоб не розридатися.
Юрко, був зворушений. Він уже не сумнівався, що перед ним справжній Андрій Когут.
— Ви мені віддасте? — промовив Когут, благально дивлячись на капітана. — Єдина пам’ятка…
— Звичайно. Дай тільки я обріжу горіле.
Сіровол, діставши лезо безпечної бритви й поклавши фотографію на стіл, почав обрізати обгорілі краї, і Юрко, зазирнувши через його плече, побачив на потрісканому глянцевому папері добре обличчя селянки років сорока — сорока п’яти, вже вкрите сіткою зморщок. Це була мати Андрія Когута… Але чому ж обличчя здається таким знайомим, де він бачив зовсім недавно цю жінку? Тут хлопець мало не скрикнув — капітан навмисне наступив йому на ногу й передав фотографію Когутові.
— Дякую, — сказав той, приймаючи фотографію обома руками.
— Іди, Кузьма, відпочивай, одужуй, як тільки рана твоя загоїться, ми тобі серйозну справу доручимо.
— Товаришу капітан… — зашепотів Юрко, хоч Когут уже вийшов з воріт на вулицю й не міг чути, що говориться в хаті. — Товаришу капітан, адже це…
— Спокійно, Юрко. Піди на хазяйську половину й попроси ще одну таку саму фотографію в бабусі Марти. Там на стіні висить… Скажи, віддамо обидві.
Вражений Юрко не міг рушити з місця.
— Яка сволота, яка падлюка!..
— Юрко, ти маєш серйозну ваду, — з досадою сказав Сіровол. — Поспішаєш з висновками, швидко спалахуєш і швидко гаснеш.
— То тут же ясна справа…
ebooksa