— Навряд… Обличчя не бачив, та й очі в мене вже не світять.
— Гаразд, обличчя ви не бачили… Скажіть який він на зріст, у що був одягнений останнім разом, яку мав зброю? Пригадайте, що в нього було на голові?
Старий підвівся на ноги й показав долонею над головою.
— На зріст той пан вищий від мене. На плечах чи то плащ, чи накидка. А на голові… Раніше в нього щось із козирком було, кепка, одне слово, а останнього разу без козирка.
— Пілотка, шапка? — підказав Юрко.
— Може, й пілотка, але більше схожа на берет чи, може, він кепку козирком назад одяг.
Раптом на подвір’ї почулися швидкі кроки й хтось тривожно вигукнув:
— Художнику! Художнику!
Юрко визирнув у вікно. Біля прихилених до воріт велосипедів стояв захеканий Стельмах.
— Де Третій? Ковалишин його кличе… Він убив Москальова. Просив покликати Третього.
За кілька хвилин Сіровол і Юрко були вже на місці події.
Трохи віддалік від хутора бовваніли рештки глиняних стін, здичавілі фруктові дерева, поросле бур’яном та чагарями подвір’я. Ближче до лісу зарослі ставали вищими, густішими, утворюючи зелений острівець, молоді дерева тут були пообплутувані ожиною, диким хмелем. Повз цей острівець, ледь огинаючи його, бігла вузька стежинка.
Ковалишин стояв біля зарослів і, мляво жестикулюючи, щось пояснював командирові третьої роти Марченку. Коли Сіровол і Юрко під’їхали ближче, Ковалишин обернувся до них, і вони побачили його бліде, з запалими очима обличчя.
— Що трапилося? — запитав Сіровол, зіскакуючи з велосипеда.
Ковалишин безпорадно розвів руками.
— Застрелив я Москальова, товаришу капітан. Так вийшло.
— Я б його, гада… своєю рукою! — сердито сказав Марченко. — Сволота яка!
— Зачекай, Марченко, — підвів руку Сіровол. — Хай він розповість.
— Що розповідати… — Ковалишин покрутив головою, наче комір душив його. — Все трапилося несподівано, наче грім з ясного неба. Йду цією стежкою пости перевіряти, дивлюся, з гущавини, он звідти, вилазить хтось пригнувшись. Раз — і в нього з руки злітає голуб. Що таке? Про голубів я вже знав, чув, що Художник їх шукає… Москальов озирнувся сюди-туди й до лісу. Я в зарослі, а там — клітка. Ну, тут мене в піт кинуло. Кричу: “Москальов!” А він чимдуж тікати. Я за ним. Він обернувся та з пістолета в мене. Тоді я по ньому з автомата сіконув. Підбігаю, а він уже готовий.
Ковалишин не виправдувався й, звичайно, не удавав з себе героя, який зумів знешкодити шпигуна, він просто був пригнічений всім, що сталося, й ще не знав, як оцінити свій вчинок.
ebooksa