ВІДПЛАТА
На вулиці під ворітьми стояв забризканий болотом ресорний візок, запряжений парою гладких, але, видно, стомлених довгою дорогою гнідих коней у добротній шкіряній збруї, прикрашеній мідними бляхами.
Сіровол сів спереду поряд із Шерстюком, Юрко влаштувався позаду. Ляснув батіг, і коні понесли легкий візок накоченою дорогою.
— Як усе було? — запитав капітан Шерстюка.
— Нічого незвичайного. Дивимось: хтось іде дорогою. Бричка, коні добрі. На бричці Чернець з кулеметом на колінах. А позаду дівчина в голубому платтячку і з автоматом у руках. Взяли про всяк випадок на мушку, гукнули. Чернець упізнав мене й аж заплакав від радості.
— Ти казав про якогось німця-мертвяка.
— Вони привезли вбитого фашиста, прив’язаного до брички. А з убитих поліцаїв вони тільки верхній одяг поскидали. Цілий мішок барахла. І зброя, звичайно, документи. Чернець каже: чотирьох порішив. З одягу й зброї, що привезли, так і виходить… А сестра в нього — красуня.
— Років скільки?
— Молодша від нього років на три — чотири. Тільки дуже налякана. Мовчить, лиш очима стриже.
Їхали лісом, колеса то стукотіли по кореневищу, то булькали в баюрах, у чорній торф’яній воді. Нарешті дерева розступилися, і за тонкими стовбурами сосон відкрилися луги, порослі верболозом, що тяглися широкою смугою вздовж річечки. Шерстюк, не виїжджаючи на луг, звернув з дороги праворуч, і Юрко побачив між кущами партизанів. Між ними сиділа дівчина в голубому.
Першим квапливо скочив на ноги Орест, відразу ж підвелась і дівчина Орест схуд за ці дні, обличчя заросло щетиною, було майже чорне, але очі блищали радісно і водночас, винувато. Так, він був гордий з того, що зробив, радів зустрічі зі своїми і все ж знав, що йому перепаде за самовільну відлучку.
Сіровол зіскочив з брички й, кинувши погляд на мішки, що лежали осторонь, на зброю, допитливо подивився на Ореста.
— Де був?
— Вдома, в селі, товаришу капітан, — відповів Орест, і куточок його рота здригнувся в усмішці. — Побував у рідних Коровичах…
— Тобі хтось дозволяв відлучатися?
Чернецький винувато, але без жодних ознак страху дивився на начальника розвідки.
— Ходімо з нами! — наказав Сіровол.
Дівчина зрозуміла, що Ореста хочуть вести кудись, кинулась до нього, вхопила за руку.
— Зачекай, Ганю, — заспокоїв її хлопець. — Я повернуся. Повернусь, кажуть тобі.
Відійшли метрів на сто, й Сіровол почав розмову.