— А ви хіба поганий? Ви чудовий, мужній, Валерію. Я ж пам’ятаю, як ви поводили себе там, в окопчику. Пам’ятаю кожне ваше слово, жест.
— Дякую, Олю, — Валерій схопив руку дівчини й міцно стиснув її. — От ти й допомогла мені. Тепер я знаю…
— Що знаєте?
— Знаю, що мені робити. — Він пильно дивився на дівчину, і очі його сміялися, хоч водночас у них блищали сльози.
— Ви говорите загадками. Ви любите говорити загадками, Валерію.
Несподівано для Ольги Валерій поцілував її в щоку й, нічого не сказавши, швидко попрямував до хутора.
Юрко Коломієць “оформляв” другого Когута.
Ще в лісі капітан Сіровол довірив цю відповідальну справу своєму помічникові. Він шепнув Юркові на вухо: “Когута-першого я вже перехрестив на Кузьку Горбаня, придумав йому легенду. Він у третій роті. Оформи так само другого. Скажи — капітан наказав”. Це був весь інструктаж — Сіровол уже переконався, що хлопець з такими дорученнями справляється добре.
Когут-другий сидів на лаві й чекав, що йому скажуть. Він поспав у клуні на сіні годин зо гри, відпочив і вже не виглядав таким змученим і нещасним, як при першій зустрічі. Тільки очі його, як і перше, були сумними. “І в того очі були сумними, — згадав Юрко. — Сумними і злими. Але це вже від характеру. Андрій Когут може бути суворою людиною, може бути й м’якою, щирою. Але хто ж із цих двох справжній, а хто той, для кого чуже горе тільки личина?”
— Отже, так, друже, — з ледь помітним відтінком іронії, сказав помічник капітана Сіровола, пильно дивлячись у вічі новачкові. — Ніякий ти не Андрій Когут і ніхто сім’ї твоєї не знищував… Зрозуміло?
Той спершу не зрозумів, а потім злякався. Так, страх прийшов до нього після того, як він зрозумів, що йому не вірять. Усе не було природним для справжнього Андрія Когута, але ж могло бути й грою…
— Як так?! — скрикнув новачок.
— А ось як. Я доповів капітанові про тебе, а капітан наказав… перехрестити тебе.
— Для чого?
— А я звідки знаю? Я тільки писар. Може, він тебе на яке таємне завдання послати збирається й не хоче, щоб хто-небудь знав, що ти був у партизанському загоні.
Здається, натяк про таємне завдання ще більше здивував й злякав Когута-другого.
— А куди пошлють? — стурбовано забурмотів він. — Я б тут лишився… Я до вас ішов…
— Це начальство вирішує. Запам’ятай: з цієї хвилини ти не Андрій Когут і ніколи ним не був. Вибирай, будь-яке інше ім’я і прізвище.
Когут-другий мовчав.
— Як батька звали? Григорій, здається?