— Я, я, Валюню, — Петрович поцілував її в щоку. — Все гаразд, ти серед своїх.
— Ганс?..
— Привезли. Ще не прокинувся, але вже лається.
Губи дівчини затремтіли, із заплющених очей потекли сльози.
— Поцілуй мене ще раз. І ще… Дай руку. Отак. Ніхто не загинув?
— Все обійшлося. Ти виграла й цей бій.
Валя розплющила очі.
— Мені довелося випити… майже півсклянки. Інакше нічого б не вийшло…
Петрович допоміг їй сісти Вона огледілась навколо, спрагло припала до шийки глиняного глечика, що стояв поряд.
— Смачне… — сказала Валя, стираючи краплі молока з підборіддя. — Тепер я розумію Хлєбникова. В нього є рядки: “Мне ничего не надо: кружку молока да эти облака”.
Петрович засміявся.
— Ну, коли вже на вірші потягло, то непогані наші справи.
До них підбіг Василь Долгих.
— Прокидається…
— Йду! — квапливо відгукнувся Петрович і обернувся до Валі: — Може, хочеш глянути?
— Ніякого бажання. Надивилась…
Ганс прокидався довго, важко. Він сидів на лаві, обіпершись спиною об стінку, розметавши руки, й то крутив головою, то бурмотів лайки. Біля нього стояв лікар Прокопенко й колишній поліцай Філінчук. Сіровол, переглядаючи захоплені документи, теж раз у раз відривався й позирав на “гостя”. Нарешті Ганс чхнув, підвів руку, ніби намагаючись щось схопити у повітрі, й розплющив праве око.
— Води… — Око заплющилось, Ганс захропів, ворушачи товстими губами. — Я пити хочу! Не розумієте?
До хати ввійшов Петрович. Побачивши його, Прокопенко сказав:
— Цьому буйволові моя допомога не потрібна. Піду до Валі…