До хати ввійшов Долгих, відкликав Петровича й щось прошепотів йому на вухо.
— Побудь тут, — сказав Петрович. — Товаришу капітан, я відлучуся на хвилиночку.
Ганс понуро оглянув статуристого партизана, що став поруч з Філінчуком. Він уже зрозумів: йому не вирватись. Підвів очі на Сіровола.
— Отже, це ви будете капітан Сіровол? Зустрілись-таки… Хоча про іншу зустріч я мріяв. Ага, то хто ж Голка? Якщо він живий…
— Ми вам покажемо його.
— Н-ні! Голки ви не знайдете. І не шукайте! Даремна праця. Але Голка ще вколе вас не раз. У найболючіше місце. Це буде моя помста.
— Таким чином, ви признаєтеся, що він живий?
— Не знаю, не пам’ятаю…
— Ви все згадаєте.
— Тільки за однієї умови: ви дасте гарантію, що збережете мені життя.
Повернувся Петрович.
— Вітаю, капітане, — весело сказав він. — Усе вийшло так, як ми передбачали. Валя бачила Голку.
— Зможе впізнати?
— Так. Каже, через п’ять років серед сотні б упізнала.
Ганс зареготав, але сміх його був якимось театральним.
— Ох, ці панночки… Ну, їй можна пробачити, а вам? Невже ви не розумієте, що найцінніші агенти мали по дві клички: одну — для явок, другу — тільки для мене.
— Брешете! — всміхнувся Петрович. — Щойно придумали. Минулої ночі у вас був Голка.
— Не вірите? — знизав плечима Ганс. — Ваша справа.
— Сташевський, дарма ви крутите. Ми маємо всі ваші документи.
При згадці про документи Ганс спохмурнів, але відразу ж розсміявся: цього разу цілком природно. Він добре пам’ятав, що всі документи, в тому числі й особливо секретний портфелик, який він звичайно носив за пазухою, залишились у сейфі.