І капітан почав викладати свою версію.
Після невдалого для гітлерівців бою біля Чорного болота й пізнішого розгрому їхнього гарнізону в Дубовлянах, Голку охопив відчай. Він усе зрозумів Зрозумів і те, що Сіровол знає про існування німецького агента в загоні й разом із своїм помічником докладає всіх зусиль, аби якнайшвидше виявити, хто і яким чином повідомляє гестапівців про бойові плани партизанів Голка знав, як нещадно розправляються гестапівці з агентами, які дають неправдиву інформацію, й тому боявся, що, перш ніж капітан Сіровол натрапить на його слід, підішлють у загін людину з наказом знищити його, Голку. І раптом появляється Москальов у кепці, одягненій козирком назад, з олівчиком за вухом і замотаним хустинкою вказівним пальцем лівої руки.
Все, чого його вчили, всі заздалегідь обумовлені знаки Голка добре пам’ятав. Виявляється, Москальов також був зв’язаний із німцями, але, очевидно, втратив їхнє довір’я і, сам того не відаючи, приніс собі смертний вирок розгніваного шефа. Голці наказували знищити Москальова. Якраз у той час, коли стало відомо, що Художник цікавиться голубами. І Голка вирішив усе звернути на Москальова — зручнішої нагоди заплутати сліди важко було б шукати. Вночі, незадовго до тривоги, він, у кепці, одягненій козирком назад, побував у Кухальського, взяв клітку з останнім голубом і сховав її в зарослях. А вранці підвів до того місця Москальова й, пропустивши вперед, застрелив першим же пострілом. Потім зробив ще три постріли: один з пістолета Москальова, два з автомата й розкидав, де треба, стріляні гільзи. В кишеню вбитого для більшої переконливості засунув кілька аркушиків цигаркового паперу й тонко заструганий олівець. Він усе ретельно продумав, але згарячу все ж де в чому прорахувався. І не зійшлися кінці з кінцями.
Юрко слухав капітана, з тугою дивлячись в одну точку. В думках він картав себе, що не надав вчасно значення багатьом дрібницям, які могли б допомогти набагато раніше розпізнати справжнє обличчя Ковалишина. Одна пушинка, яку покійний Селіверстов зняв із рукава Ковалишина, чого варта! Адже це була пір’їнка голуба, якого невдовзі перед цим Голка відправив з таємним донесенням, де й коли партизани чекають літаків із Великої землі. Не звернув уваги, не подумав. А міг би…
— Товаришу капітан, коли ви запідозрили Ковалишина?
— Відверто кажучи, лише тої миті, коли довідався про смерть Москальова. Ну, а там, на галявині, я побачив, що все було зовсім не так, як Ковалишин розповідає, й підозріння зміцніло.
— Навіщо ж тоді ви доручили йому таке серйозне завдання?
— А то ніяке не завдання. Просто я хотів, щоб Ковалишин заспокоївся і деякий час не був у загоні: ми ж готували дуже відповідальну операцію, її він міг би щось пронюхати, попередити свого шефа.
— Виходить, коли б не загибель Москальова, ми б так і не довідалися, хто шпигував у нашому загоні…
— Знайшли б! Думаєш, для чого прилетіли до нас Петрович і Сергій? Я попросив Велику землю, щоб прислали нам допомогу. Було вирішено викрасти не лише секретні документи, але й самого Ганса. Зараз у наших руках серед інших документів — особова справа Голки — Давидяка — Ковалишина з фотографією й розписками. Отак, Юрко. Все зрозумів? Ну, тоді повертайся на пост. Ми рушимо слідом…
Ковалишин із хлопцями, що ходили з ним на завдання, їв принесену на сторожовий пост кашу. Зовні він не виявляв ніякої тривоги, та й причин для цього нібито не було. Все йшло добре. Якби капітан Сіровол запідозрив що-небудь, він би не посилав його на таке відповідальне завдання. Ні, повірив, обіцяв навіть нагороду за виявлену пильність. Ганс також був прихильним до нього, все схвалив, наказав тим часом затаїтися й вислужуватися. Мовляв, потрібен будеш у майбутньому, а зараз відпочивай. Хоча який міг бути відпочинок під боком у Сіровола! Ковалишин мав намір якнайшвидше зв’язатися зі своїми й вимагати, щоб забрали його до себе. Ну їх до біса, всіх отих Гансів! Робота пекельна, а який із неї толк? Нічого вони з Бороданем не зроблять — загін весь час розростається, з’явилася нова рота з полонених. Тьху, та й годі! Треба йти до своїх. Призначать референтом есбе[2] — більше користі буде. Він же тепер краще, ніж хтось інший, може орієнтуватися в обставинах.
Все ж Ковалишина турбувало те, що групу чомусь не відвели на хутір до Сіровола, а затримали тут, на посту. Щоправда, й листоноші тут же сидять, і Художник крутиться. Спритний і кмітливий став у останній час малярчук, цієї гниди тепер гірше вогню треба стерегтися. А все-таки що сталося на хуторі, чому туди не пускають? Навіть обід сюди принесли..
“А чи не обдурив мене Сіровол? — майнула зловісна думка. — Може, послав на завдання, аби відвернути увагу? Червоного ж в природі не існує… Ні, не треба панікувати! У страха очі великі, можна дурниць наробити”. Все ж не витримав Ковалишин, спитав Коломійця:
— Хлопці, чи не чума-карантин там, на хуторі? Чому нас тут тримають?
— Такий наказ. Тобі що, наївся й лежи горічерева, загоряй.
Невдовзі всі помітили, як до поста швидко наближалися капітан і комісар. Видно, Сіровол розповідав щось надто веселе, бо обидва дружно сміялися. У Ковалишина відлягло від серця.
— Так, товариші… — підійшовши до бійців, сказав Сіровол. — Усі на місці? Наряд залишається, решта піде з нами. — І раптом, обертаючись до Ковалишина, вимовив різко: — Ковалишин, здати зброю!
Взводний схопився за автомат, явно готуючись дати чергу, але хлопці, ті самі, яких він вибирав, які ходили з ним на завдання, заломили йому руки за спину, відібрали зброю, обшукали.
— Товаришу капітан… Товаришу комісар… — оволодів собою Ковалишин. — Що трапилося? Чому відбираєте зброю? Я ж ні в чому не винен, усе зробив, як було сказано…
— Швидко про все довідаєшся. Ходімо, товариші.
ebooksa