— Чому ти вирішив признатися саме зараз, сьогодні? — запитав комісар.
— Так прийшлося… — Москальов почав кусати губи. — А тут ще Оля…
— Яка Оля?
— Радистка. Підійшла, розхвилювала. Герой, рятівник, подвиг вчинив… Я не витримав — хай уже що буде — та до вас.
Валерій знову, цього разу безпорадно, розвів руками, мовляв, судіть мене самі, як хочете.
Колесник подивився на начальника розвідки, але той мовчав, про щось зосереджено думаючи.
— Якщо все, що ти нам розповів, правда, — звернувся до бійця комісар, — то ти винен тільки в одному: треба було зробити це відразу, як тільки з’явився в загоні.
— Ви б не повірили, — ослаблим голосом промовив Валерій. — Перевірити ж неможливо… Ви б мене списали, та й годі. А так я все ж повоював, на моєму рахунку штук шість фріців, поліцаїв я й рахувати не буду…
— А що тепер з тобою робити?
— Пошліть куди-небудь, — стрепенувся Москальов, з надією дивлячись на комісара. — У саме пекло! Я серед білого дня в тому ж Княжполі яких завгодно фріців порішу. Мені багато не треба — пістолет, пару гранат. Товаришу комісар! Товаришу капітан! Ви ж мене знаєте.
— Знали, та, як виявилось, не все, — сказав капітан. — Отже, Москальов, одержуй свою зброю, сідай, Юрко все це запише. Я за тебе поручуся перед Бороданем, може, й комісар мене підтримає.
— Підтримаю, — кивнув головою Колесник.
— А щодо пекла… В пекло тебе не пошлемо, але до одного чорта в гості тобі, здається, доведеться сходити. Можливо, навіть сьогодні вночі… Чекайте мене.
Начальник розвідки повернувся раніше, ніж Юрко встиг записати свідчення Москальова. Капітан докладно проінструктував Валерія, а потім, міцно потиснувши руку, відпустив його.
Через годину група з трьох чоловік залишила розташування загону. Вони рушили швидким кроком до Княж-поля. Серед них був і Валерій Москальов.
ВІДГАДКИ Й НОВІ ЗАГАДКИ
Голуб плавно спустився Юркові на груди, згорнув різнобарвні крила й почав клювати хлопця в плече… Юрко розплющив очі: в хаті стояв сутінок, але вікна вже вимальовувалися чіткими голубими чотирикутниками, і хлопець відразу ж упізнав людину, що схилилася над ним. Це був листоноша Яшко Краковець, посланий капітаном учора ввечері до Каменя.
— Буди! Є пошта…
Сіровол спав на лаві, в кутку під божницею. Він прокинувся, як тільки Юрко доторкнувся до його ліктя, сів на лавці, розтираючи обличчя обома руками.
— Ти, Яшо? Давай, що в тебе?