Працював він багато, намагаючись причарувати начальство своєю бурхливою діяльністю, водночас виконуючи своє головне завдання — готувати таємну, відому тільки йому агентуру, нагромаджував той “капітал”, який повинен був знадобитися йому в не дуже далекому майбутньому. О, він був не той дурний Ганс, готовий гнути спину заради німців, він став розумніший і хитріший!
Що казати, Ганс поводив себе останнім тижнем бездоганно, але його ненаситна натура не могла довго терпіти праведного життя. Того вечора, він, випивши на самоті склянку самогону, розмірковував над тим, як би, не здіймаючи особливого шуму, гарненько розважитись цієї ночі. Кінець кінцем він має на це право й плював на Белінберга. І отут-то поліцай Філінчук доповів шефові, що до нього з’явилась якась молоденька симпатична жіночка, що назвала себе Валентиною.
“Валентина?.. Валя?.. — пригадував Ганс, спускаючись услід за Філінчуком на перший поверх. — Ніякої Валентини в цих краях я не знаю”. В руках у поліцая спалахнув електричний ліхтарик. Промінь світла ковзнув по фігурі одягненої в сірий костюм дівчини, освітив гарне вродливе обличчя з замруженими від яскравого світла очима. Потім промінь вихопив з темряви міцні ноги в тонких панчохах, темну спідницю, кофтину й торбинку в дівочій руці, яка чомусь одразу не сподобалася Гансові.
— Ти знаєш Ганса? — запитав поліцай, згідно з установленим порядком попереднього опитування.
— Так, — відповіла дівчина, затуляючи обличчя рукою. — Власне, я знаю іншого, але думаю, що той інший, і Ганс — одна й та ж людина.
— Балишева?.. — майже скрикнув здивований Ганс. — Валя?.. Звідки? Як ти мене знайшла? Філінчук, присвіти.
Забувши про торбинку, що не подобалась йому, Ганс кинувся до дівчини, обійняв її і, підхопивши під лікоть, повів нагору. Він був трохи розчулений цією зустріччю. Ще б пак — дочка друга, скараного за вироком радянського суду. Потай він, правда, тріумфував — того бевзя Балишева повішено, а він, Ганс, засуджений до “вишки” тим самим судом і в тій же справі, живий і веде під руку цю апетитну, налиту життєвими соками дівчину. Він знає: дівчина з характером, вередлива, але, чорт забери, він не буде маніжитися. Дочка друга… Ха, ха!
— Як ти довідалася, що я тут? — спитав Ганс, пропускаючи дівчину в кабінет.
— Казимире Карловичу…
— Я Ганс! Будь ласка…
— Так, так, я зрозуміла, — сумно всміхнулася дівчина. — Я все розумію. Пане Ганс, ви краще спитайте, як я опинилася тут, у цьому Княжполі.
— Здогадуюся… Біженка?
— Звичайно. Насилу дісталася до ешелону, що від’їжджав до Німеччини. А тут, — це було рівно двадцять днів тому, — мене зняли з ешелону, запідозривши, що я захворіла на тиф, і весь цей час тримали в ізоляторі княжпільської лікарні. Німці так бояться епідемій. Мало не померла а голоду й туги.
— Але ти маєш непоганий, зовсім непоганий вигляд, — грайливо примружився Ганс і тричі плюнув через ліве плече. — Просто-таки пампушечка.
— Я мала гроші, деякі речі. Дівчата ходили на базар, приносили мені їсти.
— Але ти вже не на карантині?
— З сьогоднішнього дня. йду вулицею й бачу, мчить чудова ресорна бричка, а на ній сидить шикарний цивільний німець у капелюсі з пір’їнкою… Боже мій, та це ж Казимир Карлович! Мало не побігла слідом. А тут з ресторанчика “Утіха” вибігає офіціантка, така косоока, гидка баба, теж дивиться й облизується, наче кіт на сало. Питаю: “Хто це?” А вона шепоче, наче по секрету. “Пан Ганс… З гестапо”.
Почувши про косооку офіціантку, Ганс скривився п, блудливо забігавши очима, швидко змінив тему розмови.
— Ну, що це я… Така гостя. Треба задля зустрічі… Ти, звичайно, не відмовишся?
Він заметушився, дістав склянки, закуску.
ebooksa